Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 17

— Ні, дякую, я теж вечеряв, — заперечив географ.

— Тоді? — запитально глянув на нього моряк.

Павел знизав плечима. Домбо не дочекався відповіді.

— Що приготувати, гамба: вино, ром, голірка? — нетерпляче спитав він, не зводячи очей з Гонсалві, ладен тієї ж миті виконати будь-яке побажання свого білого господаря.

Гонсалві засміявся, насварився пальцем:

— Не голірка, а горілка!

— Го-ріл-ка! — по складах повторило негреня.

— Горілка? Це ж російський напій, — здивувався Павел. — Як вона опинилася на кораблі?

Португалець гордо пояснив:

— Ми перемогли в одній баталії, ну, й одержали кілька пляшечок. Ми називаємо їх «китобоями». Тоді росіянам трохи дісталось, але не біда…

Павел з несподіванки здригнувся:

— Я не розумію вас, моряче. Розтлумачте мені: що означає оте «баталія»? — неприязно примружився він на португальця. — Ви воювали з російськими китобоями?

Збагнувши, до чого хилить географ, Гонсалві зареготав:

— Та ні! — він дружньо поплескав гостя по плечу. — Якось під час шторму судно «Севастополь» зазнало аварії. Ми прийшли росіянам на допомогу. Відтоді нас зв'язує щира морська дружба. А як ми зустрічаємось, то інколи вимінюємо в російських хлопців горілку за ром. А тепер ось почали й торгувати.

Десь у каютах рипнули двері, хтось бухикнув. Лунко озвались у пітьмі удари міського дзиґаря.

Гонсалві й Павел погомоніли ще трохи й пішли до каюти.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

_{Штурманська каюта. Східний музей. Срібний перстень з левом. Гонсалві розповідає. Таємниця розкривається}

І

Лише сівши за круглий столик з квітами, Павел роздивився невеличку, прикрашену розетками каюту з чималим люком у стелі. Порозвішувані карти, далекоглядна труба, компас, хронометр та навігаційні прилади свідчили за те, що господар цієї каюти не простий собі матрос, а штурман «Каталонії».

Каюта Гонсалві Сілви Порту являла собою неабиякий східний музей. На поличках виблискували статуетки зі слонової кістки, на стінах висіли численні музичні народні інструменти: марімби, очеретяні дудочки, бамбукові сопілки. Була тут і первісна зброя: луки зі стрілами й списи. Поряд грав барвами коштовний перський килимок. На маленькому столикові в блакитному світлі пишалася порцелянова китайська ваза, а обіч неї вишикувавсь японський сервіз у вигляді стилізованих людських фігурок. І взагалі, чого тут тільки не було! Здоровезний паперовий ліхтар з бамбуковим держаком і японська парасолька, китайські палички-виделки й жовта малайська мата. На залізній скрині цокав химерний годинник.

Гонсалві вмостився на плетеному з тростини стільчикові, тоненькі бамбукові ніжки якого були пригвинчені до підлоги. На столі вже чекала пляшка російської горілки, дві чарки, маслини, в'ялена скумбрія, печені раки та коробка сардин. Негреня, схрестивши руки на грудях, покірливо стояло в кутку.

Гонсалві підвівся й врочисто підніс угору келишок:

— Будьмо, географе!

Примруживши ліве око, він смачно поплямкав губами й духом вихилив горілку.

Домбо стримано всміхнувся, блиснувши білими зубами. Він добре знав, який невситимий його господар, бо той часом цмулив чимало рому, терпкого вина та віскі. Гонсалві плямкав за старою звичкою. Після третьої чарки він обернувся до хлопчика.