Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 166

— Немає зброї, могутнішої за вогненний лук білої людини! — якнайповажніше промовив він, дивлячись тубільцеві просто у вічі. — Немає сили, більшої за невидимі стріли мого вогненного лука!

— А невидимі стріли можуть убити злого духа? — жваво спитав Капоко.

— Можуть! — не вагаючись, відповів географ. — Так, як пронизують лихих людей, подібних до Нгвуно, так само вбивають і злих духів!

Деякий час Капоко пильно придивлявся до гамби. Слова, вимовлені твердо й самовпевнено, не залишали місця для сумнівів. Уся гамбина кремезна постава, сміливі очі, суворе обличчя, обсмалене вітрами, випромінювали неабияку силу й мужність. Капоко підійшов до товаришів і заходився їм щось доводити, киваючи в бік Балканова. Нарешті носії повмощували вантаж на головах і несміливо рушили за своїм ватажком, час від часу злякано озираючись на водоскид.

Поступово гуркіт водяної маси стихав. Сяйво над білими скелями блякло, мов уранішня зоря. Сонце швидко зайшло. Проминувши «небезпечне» місце, негри знову підбадьорились. Тепер їхня розмова кружляла весь час навколо «вогненного лука», який захистив їх від зачарованих водяних бризок.

Стежина вивела мандрівників на берег широкої річки. Вже давно смеркло, про переправу годі було й думати. Тому отаборились просто на березі.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

_{Рятівне као. Пірога з розбитою кормою. Куди зник Онда? Рухома стрічка. Прив'язаний тубілець. Капока поранено. Звільнення Онди. Географ попадає в полон}

І

Павел прокинувся рано. Сонце ще не сходило, але верховина гори швидко рожевіла. Ватра згасла. На м'якій зеленій папороті поснули, де попадали, негри. Кожен пригортав до грудей свій спис. У листі пальм щебетало птаство, стрибали довгохвості зелені папуги із золотими грудями. Заколисливо гомоніла під деревами річка.

На тому боці починається країна гаубау… Балканов став на березі й задививсь у сутінки, які танули просто на очах. За річкою несподівано зійшло сонце, мов з води виринуло. Вдалині зеленими хвилями здіймались плескаті пагорби. Але не видно було ні селища, ні будь-яких інших слідів людини. На одному схилі жовтіла довга смуга. Павел придививсь у бінокль, вижате поле! На стернищі стояли полукіпки снопів. Картина була знайома, в ній промайнуло щось рідне й дороге. «Као!» — мало не вихопилося з грудей у Павла. Старий біг казав правду! Гаубау вже сіють пшеницю й мелють борошно. У цьому глухому закутку Африки — пшениця!

Лише Геродот свідчить, буцімто в часи єгипетського фараона Нехо, який царював з 611 по 597 рік до нової ери, фінікійські моряки вирушили в подорож навколо Лібії (так стародавні греки називали Африку), маючи на меті обійти її. Флотилія складалася з п'ятдесяти галер. Вийшовши з Червоного моря, вони довго пливли понад берегом і тільки восени дістались до найпівденнішої точки Африки, яку вже потім, через добрих два тисячоріччя інші мореплавці називали Мисом Доброї Надії.

Але тут фінікійці злякались, бо харчів лишалось обмаль. Вони зійшли на суходіл, виорали шмат поля й посіяли пшеницю. Дочекались, коли вона вистигне, зібрали врожай знову рушили в дорогу. Промандрувавши отак два роки, на третій мореплавці досягли Геркулесових стовпів, як тоді називали протоку Гібралтар, і звідти знову попливли до Єгипту…