Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 164

— Коли ж я ніде не бачу лісу! — озираючись на всі боки, стурбовано вимовив Павел.

— За горбом має бути ліс!

За узвишшям і справді починався густий тропічний ліс. Мандрівники чкурнули туди. Капоко змінив спис на асагей. Озвалось люте ревіння, яке немов хвилею вдарило втікачів. Тепер уже не могло бути сумнівів: слон іде їхнім слідом. З його могутньої горлянки щохвилини видирався жахливий згук.

Коли люди зникли за першими деревами, слон пустився навскаки, високо вгору підкидаючи важкий зад. Павел біг, обливаючись потом. Ноги грузли в пісок та дрібну рінь. На узліссі він наздогнав Домба. Негреня розгублено металось попід деревами.

— Залазь на оте хлібне дерево! — показав йому Павел на грубелезний стовбур.

— А гамба що зробитиме? — спинаючись угору, спитало негреня. — Гумба-гумба буде гамбу розчавити!

— Я дам собі раду! А ти поспішай, бо ніколи!

Не встиг Балканов як слід умоститись на дебелій гілляці баобаба, як розгніваний велет з розгону влетів у ліс, поваливши нараз кілька дерев. Узлісся загуло від зловісного сурміння, лускоту гілляччя та лункого тріску повалених стовбурів.

Балканов пантрував кожен рух оскаженілої тварини. На сусідніх деревах принишкли носії. Незабаром темно-брунатна спина слона майнула під баобаб. Павел бачив, як велет щомоці наліг грудьми на стовбур, але той навіть не похитнувсь, тільки найнижча гілляка глухо зарипіла. З хобота линула струменем вода з піною. Павел ворухнувся, щоб заховатись від такого «душу», але тут слон його й помітив. Війнувши вухами, він позадкував, звів угору хобот і люто засурмив, а тоді вперся в баобаб лобом. Передні ноги йому вгрузли по коліна в землю, а хоботяка від натуги нервово карлючивсь. Павел вистрілив раз і вдруге. З-за широченного слонячого вуха вдарила кров. Слон болісно затремтів, заревів хрипко та протягло, й з хобота йому вихопивсь фонтан кривавої піни.

Павел аж дихати забувся. Рука йому вперед-назад ганяла затвор карабіна, й ліс іздригався від частих пострілів. Боки слона наїжачились асагеями та стрілами, один спис глибоко вп'явся в проміжок між ребром і клубом. Цей час гнучка постать метнулася з дерева, засадила слонові гарпун глибоко в черево й так само блискавично знов опинилась на хлібному дереві. Слон заревів протягло й сумно, в горлянці йому заклекотіло, з хобота вихопивсь новий струмінь крові… Потім велетень раптом клякнув і за якусь хвилину покотивсь на землю, оббризкуючи кров'ю кущі та дерева.

— Гумба-гумбу вбито! — радісно заверещав котрийсь із хлопців.

Павел немов прочумавсь од кошмарного сну. Випроставши плечі, він повісив карабін на сук і сперся спиною на стовбур. Потім узяв зброю й важко плигнув на землю. Тіло йому немов поціпило. Домбо, скоцюрбившись, і досі визирав з-поміж гілляччя, мов злякане мавпеня. Уздрівши Павла, він ухопився за ліану й спритно зліз додолу.

— Гумба-гумба померлий!.. — якось таємничо прошепотів хлопчик.

Цієї миті тубільці заверещали й кинулись на узлісся. Павел глянув їм услід. Стежкою назад швидко тікало слоненя. Воно вже встигло добігти аж до горба й стрибало, кумедно скидаючи задок. Негри, нагнавши слоненя, повернулись назад до забитого велетня…