Читать «Слідами вигнанця» онлайн - страница 146

Всередині було видно цілу колонаду, широкі двері, підпори та сходини.

Поверхи також сполучались між собою сходинами та галереями. Спеціальний хідник вів з першого поверху до підземної вулиці, яка виходила на поверхню десь далеко від термітника.

Обійшовши навшпиньки круг селища, Павел зупинився біля одного термітника, де варта ще не встигла підняти всіх на сполох.

Діставши кишеньковий ножичок, він обережно відколупав з гарної тераски шматочок будівельного матеріалу. Але це не уникло пильного ока сторожі. Помітивши зруйноване місце, вона негайно подалась до казарм, і звідти вийшов розвідувальний загін; його бійці, добре обстеживши розміри пошкодження, негайно метнулися сповіщати про це мешканців будинку. За секунду-другу ввесь термітник загрозливо загув. Незліченні комашині полчища завирували, вистромлялись надвір, люто скрегочучи щелепами. Кілька загонів маленькими групками збігли на стріху.

— Нападатимуть на нас, гамба! — попередило негреня. — Тікаймо!

Але Павел — мов то й не до нього. Він пильно вивчав дивне містечко найменших будівельників континенту.

А комахам було не до жартів.

За якусь хвилину з термітника потяглася довга жива стрічка — бойова колона. Вона звивалася зигзагом і швидко сунула вперед, вилискуючи проти сонця, мов металевий ланцюжок. Комахи лютували. В авангарді рухалась гвардійська дивізія. Перед таким військом Павел квапливо відступив назад, але розгубився й став: ліворуч обхідним маневром наступала інша армія, що виринула немов з-під землі. Домбо вже кивав п'ятами до річки. Павел і собі дременув до води. Саме в цьому місці якась добра душа перекинула через течію довгий підвісний місток. Тубільці потойбіч лементували, квапили географа й аж стрибали з нетерплячки. Коли Балканов перебіг очеретяною кладкою на той бік, Капоко розв'язав ліану, й місток шубовснув одним кінцем у воду. Незабаром спадистий протилежний берег геть побілів од комашні, неначе там випав сніг. Чималий загін термітів спробував форсувати річку плавом, але вода поглинула сміливців. Незліченна армія люто ширяла на всі боки, шукаючи переправи. Але, не знайшовши бодай перекинутого через річку дерева, військо змушене було відійти…

Мандрівники рушили далі, і на термітів більше ніхто не озиравсь.

Але через деякий час Гама та Лія мусили зупинитись і покласти Камбелу в холодку під старим гуаво з великим визубленим листям. Поранений сіпався в передсмертній пропасниці, глухо й хрипко стогнучи. Таємничо перезирнувшись, негри підступили до хворого. Домбо враз збагнув, що означають ці погляди, метнувсь до батька, обхопив його руками й зайшовся плачем. Потім, мов навісний, схопився й простяг до географа руки:

— Гамба, добрий гамба, допоможи моєму тамо-тамо!