Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 86

— Ліонора померла, — беззвучно мовив Ніколо Поло.

— Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

— Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов з кімнати. Марко поклав на місце книгу. Пахло горілим гнотом. Марко зайшов на кухню і сказав Джіаніні:

— Повернувся мій батько… Він утомився… Ти повинна зрозуміти це: чотирнадцять років він їздив по світу. Завтра підеш до Джованні і скажеш, що повернувся мій батько. Тепер усе буде добре.

Цієї ночі Марко майже не спав. Зустрівши вранці на сходах свого наглядача, він сказав йому:

— Я більше не хочу вас тут бачити. Ідіть до мого дядька і передайте йому це!

Батько ще спав. Марко кілька разів тихенько прокрадався під двері, сподіваючись вловити бодай найменше шарудіння. Нарешті він почув якийсь шум, однак зайти не наважився. Може, він і відчинив би двері, коли б знав, що постіль у кімнаті була не зім'ята, а батько до ранку просидів біля столу, спершись головою на руки.

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

— Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

— Де він? — спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.

— Піди до них! — сердито сказала дівчина. — Він, певно, говорить про тебе тільки погане.

Однак Марко тільки знизав плечима.

— Ти гадаєш, що батько йому повірить? — мовив він і глузливо посміхнувся. — А якщо він і справді вірить йому більше, ніж мені, то нічого вже не вдієш… — Навіть розмовляючи, Марко напружено прислухався до кожного звуку в коридорі.

П'єтро Бокко пішов од них аж в обідню пору.

Марко чекав, що буде далі. Тиша, яка завжди панувала в будинку, сьогодні була нестерпною. Ніколо Поло звелів принести їжу до себе в кімнату. Він жодним словом не виявляв бажання побачити свого сина.