Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 242

На честь венеціанців, персидських посланців і прекрасної Бурте було дано розкішний бенкет. Обдарувавши Марко, Ніколо й Мафіо Поло рубінами та іншими коштовними каменями незвичайної краси, імператор милостиво попрощався з ними. Від'їжджаючи, вони пообіцяли йому, поживши трохи в Європі, знову повернутись до його двору.

Сім днів вони їхали до моря в супроводі почесної варти, яка складалася з тисячі воїнів. Дорога вела на південь, через велику Жовту ріку. Поки варта переправлялася на джонках на протилежний берег, венеціанці, Ашіма і Фан піднялись на скелю, де було поховано Матео, і попрощалися з своїм другом. Вони мовчки стали навколішки перед кам'яним горбиком. Внизу серед скелястих берегів вирувала річка, десь високо в небі кружляли орли і вітер ніс над землею жовту куряву. Між камінням пробивались крихітні жовті квітки.

Матео спав тут вічним сном. Але в їхніх серцях він лишився живим — із гучним, розкотистим сміхом, із запалими, розумними очима і велетенською, могутньою постаттю. Їм пригадувались радощі й жалі, які вони ділили з Матео. Друзі ніби вели з мертвим другом мовчазну розмову. Але ось Марко підвівся з землі і сказав:

— Він був великою людиною, хорошою людиною… Ми передамо від тебе, Матео, привіт Венеції.

Ашіма закрила руками лице. Вона плакала.

Ясним вересневим ранком чотирнадцять кораблів у бухті Цайтум знялися з якорів. Повівав легкий бриз. Фан Кунг-до і Перлинка, загубившись у великому натовпі на березі, проводжали поглядом красиві кораблі, які під білими вітрилами тихо зникали вдалині. Перед розлукою Марко Поло й Ашіма щедро обдарували своїх вірних слуг.

— Хороші вони, — зворушено мовив Фан Кунг-до. — Тепер ми зможемо купити собі двох буйволів, Перлинко… Ось і покинули вони нас…

Служниця махала шовковою хустинкою. Сльози заслали їй очі.

— Два буйволи! — бурмотів Фан.

— Ти! — гримнула раптом на нього дівчина. — Тільки й думаєш про своїх буйволів!

— Ну чого ти! — заспокійливо мовив Фан.

Шовкова хустинка тріпотіла на вітрі.

— Дивись, Ашіма, їх майже не видно, — сказав Марко Поло. — Онде вони стоять у натовпі. Занадто цікава Перлинка і чесний Фан.

Перед ними велично розкинулось море. Будинки, садки, ліси зменшувались, обриси їхні стирались, аж поки, нарешті, від узбережжя залишилась тільки темна смуга.

Ашіма не могла відірвати очей од морської блакиті. Марко Поло обняв її. Йому хотілось, щоб Ашіма відчула, що він поруч з нею.

— Мені здається, наче я повертаюся додому, — сказала Ашіма.

Ніколо й Мафіо Поло стояли на носі корабля. Вітер розвівав їхнє волосся. Тільки тепер у морі, яке безмежно розкинулось на всі боки, вони по-справжньому відчули себе вільними. «Я зараз здатен говорити ласкаві слова вітрові, пестити вітрила і кожну дощечку корабля», думав сивий шістдесятирічний Мафіо Поло. Він поклав руку братові на плече.

— Їдемо додому, Ніколо.

— Так… Дай боже нам тільки щасливо доїхати!