Читать «Незвичайні пригоди Марко Поло» онлайн - страница 21

— Так, так, — вів далі старий циган, — Геркулес — розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. — Старий задумливо дивився поперед себе.

— У вас була донька? — зацікавлено спитала Джіаніна. — Де ж вона?

— Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. — Старий циган швидко зиркнув на дівчину.

— Дідусю! Розкажіть мені про неї! — попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.

— Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…

Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.

— Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…

— Звичайно, ви не погодились? — спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.

— Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, — відповів старий. — Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?

Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.

— А що це ти, квіточко моя, робиш одна-однісінька посеред шляху? — Він хитро подивився на неї. — У тебе такий вигляд, начебто тебе спіткало лихо.

Джіаніна, все ще під враженням розповіді про дівчинку циганку, не зразу зрозуміла його слова. Якесь неясне почуття підказувало їй, що не треба розказувати старому про своє горе. В цю мить до них знову підійшов ведмідь і привітно обнюхав руку дівчини, немов заохочуючи її, щоб вона погладила його. Джіаніна провела рукою по рудій шерсті звіра, і аж зраділа, почувши його вдоволене бурчання.

— Ти хороша дівчинка, — сказав старий. — Ти йдеш до своїх батьків?

Джіаніна сховала обличчя в шерсті Геркулеса.

— Ні, я не можу з'явитись додому, — схлипнула вона, забувши про обережність. — Ні, я ніколи не повернуся більше додому!