Читать «Царський курйоз» онлайн - страница 18

— А де ж мій брат? — голосно й сумно вигукнув він.

— Замовкни! А то я розчереплю тобі голову! — люто прошепотів гнилозубий.

Він скочив на другого коня, підняв Ібрагіма, посадовив його перед собою на передню луку, і вони поскакали крупною риссю.

Вулиці були безлюдні. Жодної людини не зустріли вони. Лише зграї бродячих псів злякано шарахались у бокові провулки, почувши тупіт кінських копит. Утікачі сміливо, не ховаючись у тінь, перетнули якийсь майдан, звернули у вузьку вулицю і майже врізалися в загін вершників. Сапонгі побачив волохаті курдські папахи і бурки міських чаушів.

Це був нічний поліцейський роз’їзд.

Сапонгі рвучко повернув коня, огрів його нагаєм і крикнув одчайдушно своєму супутникові:

— У Фуюндукли! Там стрінемося. Приготуй каїк.

Супутник Сапонгі теж повернув коня, але помчав в інший бік. За якусь мить чауші розбилися на два загони і поскакали в погоню.

Кінь під Сапонгі був не з добрих. Тупіт коней чаушів наближався з кожною хвилиною. Але це його, мабуть, дуже мало непокоїло. Він щось шукав, пильно оглядаючись по сторонах. І, нарешті, знайшов. Міцно натягнувши поводи, Сапонгі звернув у вузький провулок, що круто падав униз, до Босфору. На середині провулка він осадив коня. Притиснувши до себе Ібрагіма, злетів з сідла і став у глибоку нішу якогось тюбе. Кінь теж зупинився, розгублено мотаючи головою. Сапонгі люто хльоснув його батогом, і він помчав. Стукіт його копит відлунювався десь унизу, в кінці провулка.

Цей кінський тупіт потяг за собою чаушів. Вони промчали повз нішу. Втікачі чули шалене хропіння коней, брязкіт збруї і зброї. Бурки чаушів розвівалися, мов чорні крила химерних птахів. Ібрагім не витримав і закричав злякано. Сапонгі міцно затис йому долонею рота. Та хлопчик, не тямлячи себе від страху, вчепився зубами в його сухі пальці і, коли рука відсмикнулась, знову закричав. Тоді щось важке вдарило його по голові; зоряне небо, повільно перевернувшись, почало боком падати на горизонт, і хлопець знепритомнів.

Ібрагім отямився від свіжого вітерця, що обвівав його лице. Хлопець лежав на чомусь жорсткому, під ним булькотіла і дзюрчала вода. Ібрагім підвів голову і одразу ж почув злий голос гнилозубого:

— Лежи, собако!

Але Ібрагім встиг-таки роздивитися, що вони пливуть на каїку і гребе все той же мовчазний, що не знати як знову з'явився, супутник Сапонгі, а сам гнилозубий сидить за кермом.

Щоб не злити цю страшну людину, Ібрагім лежав нерухомо й дивився у небо. Воно перед світанком зблідло і похолоднішало, зорі померкли. І раптом якась чорна стіна сховала від його очей небо і зорі. Придивившись, хлопчик побачив високий борт корабля, а ще вище, на тлі зблідлого неба, чорне павутиння снастей.

Через кілька хвилин Ібрагім стояв на палубі бригантини, що ледь помітно гойдалася. Якийсь кругловидий, з неосяжно товстим черевом чоловік дружньо плескав його по плечу і швидко щось говорив незнайомою мовою. Потім з’явився Сапонгі, взяв його за руку і повів униз, в тісну задушну каюту. Вказуючи на розстелену циновку, сказав коротко й суворо: