Читать «Царський курйоз» онлайн - страница 17

Плавання по другому морю було легким і приємним.

Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…

Яничари, що стояли на варті коло воріт Миру, здригнулися й схопились за зброю. Звідкись здалека і зверху, наче з неба, упав чийсь слабкий ридаючий заклик. І відразу ж обірвався, немов захлинувся сльозами. І знову пронісся в нічній тиші зойк невимовної туги й благання. Яничари злякано перезирнулись. Там, у небесній тиші, під яскравими зорями, болісно й пристрасно, захлинаючись сльозами, кричала дитина, кричала без сліз, самим лише відчайдушним, болісним звуком:

— А-а-а!..

Хтось грубо смикнув Ібрагіма за шаму і прошепотів злісно:

— Не галасуй, сину шайтана!

Ібрагім обірвав крик і обернувся. За ним стояв гнилозубий. його лице було перелякане і зле. Він боляче вщипнув Ібрагіма за плече.

— Який нечистий заніс тебе на башту?

Ібрагім підняв до нього майже біле при місяці, залите сльозами, але вже радісно усміхнене личко.

Де мій брат? Веди мене до нього хутчіш!

— Ходімо, — ступив до сходів гнилозубий.

Ібрагім рушив було за ним, та зараз же й повернувся.

— Чого ж ти баришся, чорна мавпо? — крикнув гнилозубий.

— Треба краще сховати пантофлі чауша, — щасливо усміхаючись, відповів Ібрагім. — Хай пошукає.

— От чортеня! Ти занапастиш мене! — злісно вигукнув гнилозубий і рвонув дитину в темряву баштових сходів.

6

Вони спустилися з башти в сад і побігли, вибираючи де темніше. Гнилозубий міцно держав Ібрагіма за руку і тяг його за собою. Одного разу, спіткнувшись, Ібрагім упав, і гнилозубий так смикнув його, що хлопчик скрикнув від болю в плечі. Сапонгі зловісно зашипів.

Вони зупинилися біля низенького муру. Гнилозубий легко видерся на нього, потім підтягнув до себе Ібрагіма і опустив його на землю на другому боці.

Тепер вони швидко йшли, майже бігли темними безлюдними заулками повз мовчазні будівлі По запаху Ібрагім узнавав то конюшню, то купальні, то склади продовольства.

Невдовзі знову засірів високий зубчастий мур. У ньому чорніла маленька замкнута хвіртка. Коло хвіртки стояла людина. Ібрагім побачив білу, з високою конусоподібною серединою чалму і рвонувся вбік з тихим, застережливим криком.

— Яничар!

Але гнилозубий боляче стиснув його зап’ястя і майже силою потяг до яничара. Злодійкувато дзвякали монети, що їх відлічував Сапонгі. Потім хвіртка нечутно розчинилася, гнилозубий сміливо ступив у неї, ведучи за собою Ібрагіма, і хлопчик побачив безлюдну, залиту місяцем міську вулицю. Пильне й задушне міське повітря війнуло в лице Ібрагімові. На протилежному тіньовому боці вулиці зацокали кінські копита. До втікачів підскакав вершник, що тягнув за собою на поводі другого осідланого коня. Щось рідне привиділося Ібрагімові в постаті вершника, він радісно рвонувся до нього — і враз розчаровано відсахнувся, побачивши незнайоме обличчя.