Читать «Іспанський варіант» онлайн - страница 4
Юліан Семенов
— Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.
До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:
— Повелителю, я більше не можу без вас.
— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…
Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.
— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.
— Це чудово. Молодець.
— Зіграти?
— Зіграйте, чого ж не зіграти.
— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.
І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.
… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.
Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».
— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.
— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.
— Який він артист? Трубач…
— Трубач теж артист.
— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…
Хтось вигукнув:
— Цигани, друзі, цигани!
Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.
Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.
Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:
— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…
Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:
— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!
Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:
— Вона ж працює, навіщо ти?
— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.
— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…