Читать «ТАРС уповноважений заявити...» онлайн - страница 155

— А без п'яти десять ти не можеш сказати? — всміхнулася Ліда.

— Можу, але в цьому буде деяка умовність. І потім я не люблю слова «без», у ньому, мені здається, смуток бринить, — відповів Константинов.

… У залі для переглядів було душно, вентилятор не працював; Ліда поглядала на чоловіка — схуд. Він весело розмовляв з Уховим і Кардовим, жартував з монтажницею Машею, нарікав на негоду — зовсім немає літа, безперестану періщать дощі; розповів смішний анекдот, попросив дозволу зняти піджак і сказав:

— Якщо не заперечуєте — почнемо?

Над сценарієм фільму про чекістів він просидів — ще на самому початку роботи — майже два тижні; на кожній сторінці було чимало поміток, зауважень; коли Ухов побачив це, то аж застогнав:

— Костянтине Івановичу, але ж сценарій уже затвердили!

— Тоді навіщо я вам?

— Як це навіщо?! Ви повинні його переглянути в плані достовірності як фахівець.

— Я це й робив. Та коли автор пише: «озадачьте себя вопросом», то як же мені не звернути вашої уваги на такий ляп?

— Це не ляп. Це звичайний вираз, він популярний у нас.

— Погано. Словник Бархударова трактує слово «озадачить» як «поставить в тупик». А я не хочу, щоб чекіст розмовляв поганою російською мовою.

— Невже «поставить в тупик»? — здивувався Ухов. — Хай йому чорт, спасибі, це треба перелопатити.

— Перелопатити, — повторив, усміхнувшись, Константинов. — Підемо далі. Головне зауваження: в сценарії багато брехні. Причому в автора найкращі наміри, він намагається зробити емоційнішими образи чекістів. І знову з'являється дружина, яка жде чоловіка ночами, і знову молодий капітан закохується в співачку з ресторану, що зв'язана з фарцовщиками, і знову генерал знає все заздалегідь про противника… Правду треба писати, а коли автор її не знає, то варто посидіти з нами, порозмовляти, ми з радістю допоможемо. Та ось іще: у вас шпигунів пачками ловлять, а це неправда. Шпигун — рідкість у наші дні; серйозний шпигун — це найскладніша зовнішньополітична акція противника. Завербувати радянську людину в наші дні — завдання неймовірно складне; сама суть нашого суспільства суперечить цьому. Людина, яка добровільно чи навіть під натиском відмовилася б від того, що йому дає наше життя, — це аномалія.

Ухов ламав руки, клявся, ніби міняти в сценарії будь-що заборонено, річ, мовляв, уже відлита, конструкцію порушувати неможливо.

— А я ж ні на чому й не наполягаю, — озвався Константинов. — Я кажу вам те, що повинен сказати. А ваше право ві мною не погодитись і запросити іншого консультанта.

(У світі кіно режисери поділяються на дві категорії: «стоїки», котрі відкидають будь-яку поправку, навіть свого колеги, і «стратеги», котрі безстрашно руйнують конструкцію, якщо вбачають у доводах товаришів розумні міркування. Ухов хоч і був «стратегом», але лякав усіх «стоїцизмом». Попервах, поки ще не підписували наказу про запуск фільму у виробництво, він був ладен на все і вдячно приймав будь-які слушні зауваження. Та як тільки увіминули лічильник і гроші на фільм відпустили, з'являвся новий Ухов, диктатор і трибун, він відкидав кожне слово критики; на всі зауваження відповідав: «А я так бачу». І ти тут хоч лопни.)