Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 9

— В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат… Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.

— А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..

— Еге ж. Я вже казала.

— І відтоді він навідувався щодня?

— Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.

— А вдень він ніколи не приходив?

— Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: «Марінетти немає вдома!» — «Я це знаю, — відказав він. — Вона у свого брата». І пішов нагору. Я здогадалася, що, певно, Марінетта дала йому ключа…

Тепер комісарові стало ясно, куди саме пішов інспектор Шінк'є.

— Мадемуазель зараз у себе?

— Ні, її немає.

— Вона пішла на роботу?

— Не знаю, куди вона пішла, та коли я хотіла була повідомити її, що сталося…

— О котрій годині?

— Це було після того, як я подзвонила до поліції…

— Отже, ще до третьої години ночі?

— Так… Я була певна, що вона чула постріли… Їх усі чули… Дехто з пожильців кинувся до вікна, інші в самих піжамах збіглися донизу, щоб дізнатися, в чому річ… Те, що я побачила на тротуарі, було забагато для моїх нервів… Отож я відразу побігла нагору й постукала в її двері… Ніхто не відповів… Я зайшла всередину і побачила, що кімната порожня…

Вона вдоволено глянула на комісара, немов хотіла сказати: «Звичайно, ви на своєму віку бачили немало кумедних речей, та подібного й ви не сподівалися!»

І це була правда. Мегре й Лапуент лише безтямно перезиралися. Комісар подумав, що в цей самий час його дружина намагається втішити недужу Соланж і, певна річ, прибирає у квартирі.

— Гадаєте, вона вийшла з дому разом з ним?

— Я певна, що ні. У мене добрий слух. Я чула кроїш лише однієї людини — чоловіка…

— Він назвав себе, коли проходив повз ваші двері?

— Ні. Він звичайно шепотів: «Це з п'ятого». Я впізнавала його по голосу. До того ж, крім нього, так ніхто не казав.

— Вона могла вийти раніше?

— Теж ні! Я відчиняла двері лише один раз — о пів на дванадцяту. Впустила мешканців з четвертого поверху, вони поверталися з кіно.

— Виходить, вона вийшла після стрілянини?

— Тільки так! Коли я побачила на бруківці тіло, я відразу кинулася телефонувати до поліції і залишила двері відчинені… Замкнути їх я не могла. Це було б усе одно, що залишити бідолаху напризволяще…

— Вам не-здалося, що його вбито?

— Я нахилилася до нього і побачила, що він ще живий… Але там було стільки крові! А я боюся крові.

— Він був притомний?

— Не знаю…

— А все-таки?

— Губи в нього раптом ворухнулися… Я здогадалася, що він хотів щось сказати… І навіть промовив одне слово, та, певно, я не розчула, бо інакше в цьому нема ніякого сенсу. А втім, може, він марив?

— Що ж то було за слово?

— «Привид…»

І мадам Соже зашарілась, немов боялася, що комісар та інспектор глузуватимуть з неї або ще й подумають, ніби вона це вигадала.

2. ОБІД У РЕСТОРАНІ «МАНЬЄР»

Здавалось, мосьє Соже обрав цей момент саме заради театрального ефекту. Та не виключено, що він весь час підслуховував під дверима. Щойно консьєржка вимовила слово «привид», як ручка в дверях повернулася, одна стулка тихо відчинилась, і до кімнати просунулася чоловіча голова.