Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 54

— Алло! Так. Бастіані? Легше, ніж ти сподівався? Кажеш», пощастило? Тим краще. Ну, я слухаю.

Він сів у крісло, рвучко підсунув до себе блокнот, узяв олівець.

— Як ти сказав його прізвище? Стенлі Гобсон? Що? Довга історія? Скороти її, тільки не випускай нічого істотного. Ні-ні, друзяко… Просто я трохи хвилююсь. Не можна гаяти жодної хвилини. Мене мучить цей босий випивака. Ну, гаразд. Що там у тебе?

Справа вже мала шістнадцятирічну давність і почалася з того, що в готелі «Проманд дез-Англе» в Ніцці якось заарештували добродія на ім'я Стенлі Гобсон. Його вже давно розшукував Скотленд-ярд, де він значився як крадій коштовностей. Арештові передувало кілька подібних грабунків у багатих віллах по сусідству, в Анті-бах та Каннах, а також у самому готелі, де мешкав Гобсон.

У момент арешту він перебував у товаристві молодої дівчини, якій тоді ще не минуло й вісімнадцяти років, але яка вже кілька тижнів була його коханкою.

Їх узяли разом і допитували три дні. Кімнату ретельно обшукали. Не менш ретельний трус вчинили також на квартирі дівчини в старій Ніцці, де вона жила разом з матір'ю, що торгувала квітами на базарі.

Та ні там; ні там не знайшли жодного камінчика. За браком доказів молодят випустили на, волю, і за два дні вони були по той бік італійського кордону.

Відтоді в Ніцці ніхто не чував ні про Гобсона, ні про Марсель Майн, бо саме вона була тією дівчиною.

— А вам відомо, що сталося з матір'ю?

— Вже кілька років вона мешкає в комфортабельній квартирі на вулиці Святого Спасителя. Живе з ренти. Я оце послав туди одного з моїх інспекторів, він ще не повернувся. Певна річ, їй допомагає донька.

— Дякую, Бастіані. А поки що до побачення. Сподіваюся скорого…

Як любив казати Мегре, колеса закрутилися, і, якби його воля, він у такі години тримав би весь особовий склад карного розшуку на своїх постах, байдуже — вдень чи вночі.

— Зайди на хвилинку, Люка. Тобі доведеться спуститися до архіву. Думаю, там ще хтось є. Запиши прізвище: Стенлі Гобсон. Коли вірити Бастіані, то йому років так сорок п'ять — сорок вісім. У мене немає його прикмет, але понад п'ятнадцять років тому Скотленд-ярд розіслав його дані по всій Європі. Він ішов як міжнародний крадій коштовностей. Заглянь також і до наших картотек. Цілком можливо, що ти там здибаєш це ім'я.

Люка вийшов, і комісар з докором глянув на телефон, немов не міг пробачити йому, що той не дзвонив щохвилини. В двері постукав Шінк'є.

— Все, пане комісар. Звіт надруковано, і Ланжерон його підписав. Він уже проситься додому. Може, все-таки глянете на нього?

Відхиливши двері, Мегре зиркнув до приймальні. Важко було собі уявити щось більш потерте й банальне.

— Скажи нехай піде попоїсть і на всяк випадок надійде знову. А то, чого доброго, нам і його ще доведеться шукати.

— А що я маю робити?

— Ви не голодні? Може, повечеряли б.

— Повечеряю потім.

— То повертайтеся до свого відділка і повідомляйте про все, що діється на авеню Жюно.