Читать «Клуб «100 ключів»» онлайн - страница 160

Навпроти був невеличкий особняк з мансардою. Його стіни із сірого каменю давно почорніли, плитки черепиці на даху відсвічували синьо-рожевим кольором, немов вода в Сені при заході сонця.

— Вона вже давно лікує зуби?

— Третій день…

Це можна було перевірити — інспектори стежили за нею третій тиждень.

— Як його прізвище?

— Чиє?

— Лікаря.

— Он Висить дощечка, прочитайте самі — я так далеко не бачу… Та й навіщо мені знати його прізвище?..

— Він живе там один?

— В нього є ще санітарка чи асистентка, не знаю, як краще сказати… Така кощава довгуля, як палиця… Не дай боже опинитися з такою в одному ліжку! Стривайте! Ось і Алін…

Треба було мати неабиякий слух, щоб почути крізь вітальню та коридор, як повертається ключ у замку.

А Крізь відчинені двері було видно, як, цокаючи високими, тонкими підборами, до вітальні швидким чітким кроком зайшла Алін у льняному оранжевому костюмчику зі старанно зачесаним волоссям… В одній руці вона тримала велику чорну сумку, в другій кілька пакетів у паперових обгортках, на яких комісар упізнав фірмові знаки універмагу Лідо та галантерейної крамниці на вулиці Марбеф.

Вона одразу вгледіла Мегре, але, навіть не повівши оком, наче не впізнала його, наче взагалі його тут не було, підійшла до Манюєля і чмокнула його в чоло.

— Що, татусю, цей тип знову тут?

Їй було двадцять два роки, Пальмарі незабаром мало сповнитися шістдесят, але в цьому звертанні не було нічого дочірнього. «Татусь» прозвучало ніжно й інтимно, як в устах закоханої жінки. Вдоволена усмішка Манюєля немов говорила: «Ну, ви бачите, яка вона в мене!»

І справді, важко було навіть подумати, що ця гарна елегантна особа всього шість років тому починала своя самостійне життя на Севастопольському бульварі як проститутка. Зараз, дивлячись на неї, можна було подумати, що це дружина якогось заможного лікаря, інженера або адвоката.

— Нехай би вже переносив сюди всі свої бебехи — піжаму, пантофлі, зубну щітку та бритву…

Вона говорила неприродно високим голосом на жаргоні паризької вулиці, навмисне утрируючи спотворену вимову. Алін була цілком гідна свого Манюєля. В цьому домі жило двоє акторів, що добре знали свої ролі і грали якийсь один спектакль, обмінюючись давно завченими репліками.

Кумедна дівчина! Незважаючи на свою смаглявість, чорне волосся, темні очі, вона не була уродженкою півдня. Ще підлітком Алін залишила свій невеличкий нормандський хутір і приїхала до Парижа. Місяців шість вона няньчила дітей в якихось заможних панів, поки ті не довідалися, що вночі їхній дім потай відвідують молоді солдати. Так Алін опинилася на бульварі.

— Якого біса йому потрібно сьогодні? — зневажливо мовила вона, кинувши на диван свої закупки.

— Не будь така лиха до нього, Алін… Адже ти знаєш, що комісар мій друг.

— Твій друг, але не мій… До того ж я терпіти не можу запаху тютюну!

Мегре навіть не знітився — він спокійнісінько смоктав свою люльку, немов це його аніскільки не стосувалося. Він пам'ятав похмуру брудну комірчину над рестораном «Золота підкова», де колись мешкав Манюєль. Чи не спогади про колишніх хазяїв породили в Алін потяг до цього благопристойного міщанського затишку та комфорту?