Читать «Подорож на Місяць» онлайн - страница 14

Гершель наприкінці XVIII ст., згідно з показами свого могутнього телескопа, значно змінив усі ці розміри. За його визначенням, найвищі місячні гори мали 3 700 метрів, а середня їх висота дорівнювала 800 метрів. Але, як виявилось, і Гершель помилявся.

Завдяки працям пізніших учених висота гір Місяця тепер вже цілком відома. Бер і Медлер виміряли 905 гір, з яких 6 мають висоту 500 метрів, 22 — 4 500 метрів. Найвища гора досягає 7 500 метрів.

Поряд із цим поширювалися інші відомості про Місяць. Виявилося, що на ньому багато кратерів, і його вулканічні властивості підтверджувалися з кожним спостереженням. Через відсутність рефракції (заломлення) проміння планет, які Місяць закриває, вирішили, що там майже зовсім немає атмосфери. Така відсутність повітря приводить до відсутності води. Отже, стало зрозумілим, що селеніти, якби вони там виявились, неодмінно мали б зовсім інший вигляд порівняно до жителів Землі.

Зрештою, завдяки новим способам дослідження і значно досконалішим приладам, на поверхні Місяця не залишилося ні одної невідомої точки, хоч його діаметр дорівнює 3 470 кілометрам (трохи більше 1/2 радіуса Землі), а поверхня становить 1/13 земної поверхні і об'єм його дорівнює 1/49 об'єму Землі.

Уважні спостерігачі помітили, що коли Місяць буває повний, на ньому з'являються білі лінії, а під час чвертей — чорні. Вченим удалося вияснити природу цих явищ. Це, власне, — довгі й вузькі борозни між паралельними колами, що звичайно межують з краями кратерів; борозни ці — від 18 до 180 кілометрів завдовжки й 1 500 метрів завширшки. Астрономи не могли визначити, чи то були висохлі русла колишніх річок, чи щось інше. Так само нез'ясованою залишалася природа паралельних валів, виявлених на поверхні Місяця мюнхенським професором Грютгузеном. Ці два останні питання, так само як і ряд інших, могли б бути остаточно розв'язані після встановлення зносин з Місяцем.

Щодо сили місячного світла, то навряд чи вдалося б довідатися про щось нове; відомо, що вона в 3 000 разів слабіша за силу сонячного світла і що тепло його проміння не впливає помітно на термометр; нарешті, явище, відоме під назвою попелястого світла, природно пояснюється тим, що Земля під час першої й останньої чвертей відбиває на Місяць сонячне світло.

Такі були відомості про супутника Землі, коли Гарматний клуб вирішив доповнити їх з космографічного, геологічного, політичного і морального боку.

Проект Барбікена викликав поряд з ентузіазмом загальне бажання вивчати Місяць. Здавалося, ніби Місяць вперше з'явився на горизонті і доти ще ніхто його не бачив. Наукові видання спеціально розглядали проблеми, пов'язані з проектом Гарматного клубу. Вони передрукували листа Кембриджської обсерваторії і дали пояснення до нього.

Широка публіка доти зовсім не уявляла собі, як це можна було обчислити відстань від Землі до Місяця. Газети й журнали з цього приводу з'ясували неукам, що віддаль визначається вимірюванням паралаксу Місяця. Щоб слово «паралакс» не справляло на публіку неприємного враження, їй пояснювали, що це той кут, який утворюється двома прямими лініями, проведеними від кінців земного радіуса до Місяця. Щоб ні в кого не виникло сумніву в точності обчислень, заявляли, що середня відстань від Землі до Місяця дорівнює 382 000 кілометрам і астрономи могли помилитися лише на якість 130 кілометрів.