Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 2

В дорозі стало трохи спокійніше, тільки часом здавалося, що їдемо надто повільно, і я ловив себе на тому, що подумки лаю шофера, хоч, на тверезіший погляд, їхали ми нормально, як і всі їздять. Шосе було гладеньке, асфальтоване і майже всюди рівне, як стріла, що тихо погойдувалася на спадистих узгір'ях — то вгору, то вниз. Стояло погідне надвечір'я останньої пори бабиного літа з тихою прозорістю далечин, поріділими перелісками обабіч дороги, вільним простором уже спустілих полів. Далі від шосе, під лісом, паслася колгоспна череда — кількасот назимків (усі однакової буро-червоної масті). Обіч дороги торохтів проворний трудівник ланів трактор «Бєларусь» — орав на зяб. Назустріч сунули машини, громіздко навантажені льоном-трестою — везли на льонозавод. У придорожньому селі Будиловичах яскраво червоніли в палісадниках пізні згасаючі жоржини, на городах у розораних борознах із полеглим бадиллям порпалися сільські тітки й молодиці — вибирали картоплю. Природа повнилася мирним спокоєм осінньої втоми і злагоди, людська вдоволена неквапливість відчувалася в розміреному ритмі споконвічних селянських клопотів, коли врожай уже вирощено, більшість пов'язаних із ним турбот лишилося позаду, тепер його треба лише зібрати, підрахувати, впорядкувати.

Але мене це миротворне роздолля природи нітрохи не заспокоювало, а тільки гнітило й дратувало. Я спізнювався, відчував це, переживав і кляв себе за лінощі, душевну черствість.

Думалося на диво покаянно, з якоюсь самокритичною безкомпромісністю; ніякі мої попередні причини не здавалися тепер слушними, та й взагалі — чи були якісь причини? З такою ведмежою неповороткістю недовго й до кінця згаяти надані тобі роки й нічого не зробити з того, що, напевно, тільки й могло бути честю твого життя. Та бодай же тямилась ота нікчемна метушня заради нескінченного і ненаситного добробуту, якщо через неї лишається поза увагою найважливіше. Мабуть, цим самим обкрадається і знецінюється все життя, котре тільки здається автономним, відособленим од життя інших людей, спрямованим за твоїм власним розсудом. Насправді ж, як це не сьогодні помічено, коли воно й наповнюється чимось значним, то це розумною добротою і турботою про інших — близьких чи навіть далеких тобі людей, які потребують оцієї твоєї турботи. Віддати, а не взяти або відчути задоволення віддаючи — як неохоче й запізніло доходить людина до цього не нового, такого на диво простого висновку… Справді, чого варте життя лише для задоволення свого дріб'язкового, самолюбивого, примхливого і ненаситного Я. Мабуть, це краще за інших розумів Миклашевич.

І, здається, не було в нього на те особливих причин, надзвичайної освіченості чи спеціального виховання, що виділяли б його з кола близьких людей. Це був звичайний сільський учитель, певно, не ліпший і не гірший за тисячі інших міських і сільських учителів. Правда, я чув, ніби він пережив страшну трагедію під час війни і чудом урятувався від смерті. І ще — що він був дуже хворий. Для кожного, хто бачив Миклашевича вперше, було видно, як мучила його хвороба. Але я не чув, щоб він скаржився на неї чи Дав кому зрозуміти, як йому важко. Пригадалось, як ми познайомилися з ним під час перерви на одній учительській конференції. З кимось розмовляючи, він стояв тоді біля вікна в гомінкому вестибюлі міського Будинку культури, і вся його дуже худа, гостроплеча постать із випнутими з-під піджака лопатками та худою довгою шиєю здалася мені ззаду на диво недорослою, майже хлоп'ячою. Але варто було йому за мить обернутися до мене своїм неприємно зів'ялим, з густими зморшками, сірого кольору обличчям, як стало видно, що це досить виснажений життям, майже літній чоловік. Насправді ж — і я це знав цілком певно — в той час йому минав лише тридцять четвертий рік.