Читать «Піти й не повернутися» онлайн - страница 5

У невеликій кімнаті, з якої винесли все, що можна винести, стояли зсунуті впритул столи з рештками напоїв і закусок. Два десятки розпашілих людей, що сиділи за ними, займалися хто чим, а найбільше розмовами, куривом — сигаретний дим виткими кудлами тягся до вікон. Було видно, що вечеря триває не першу годину, і я зрозумів, що прибув на шапкобрання, не інакше. Знав би — не їхав. Така запізніла поява на поминках — гірша за відсутність і легко може бути витлумачена не на мою користь. Але ж не братися за шапку, коли вже приїхав.

— Сідайте, отут є місце, — просто запросила лагідна з вигляду жінка у темній косинці, не питаючи, хто я і чого прийшов: мабуть, такий прихід сюди вважався тепер звичайним. Я слухняно сів на низькувату табуретку до високого столу, намагаючись якнайменше привертати до себе увагу. Але поруч хтось уже повертав до мене своє набрякле, немолоде, змокріле від поту обличчя.

— Спізнився? — просто запитав чоловік. — Що ж… Нема більше нашого Павлика. І вже не буде. Вип'ємо, товаришу.

Він сунув мені в руки недопиту, зі слідами чиїхось пальців склянку горілки, сам узяв зі столу іншу.

— Давай, брате. Щоб йому там пухом земля.

— Що ж, хай буде пухом.

Ми випили. Чиєюсь виделкою я наколов у тарілці шматочок солоного огірка, сусід неслухняними пальцями заходився вилущувати з пом'ятої пачки «Прими», мабуть, останню сигарету. Саме тоді лагідна жінка поставила на стіл кілька нових пляшок «Московської», яку ми принесли. Чоловічі руки стали рішуче розливати її в склянки.

— Тихо! Товариші, тихо, — крізь гомін почувся з переднього кутка не дуже тверезий голос. — Тут хочуть сказати.

— Ксьондзов, завідувач райвно, — густо дихнувши сигаретним димом, прогув над вухом сусіда. — Що він може сказати? Що він знає?

У віддаленім кінці столу підвівся ще молодий чоловік і звично, з начальницькою упевнейістю на серйозному, вольовому обличчі підняв склянку з горілкою.

— Тут уже говорили про нашого дорогого Павла Івановича. Хороший був комуніст, передовий учитель. Активний громадський працівник. І взагалі… Одне слово, жити б йому та жити.

— Жив би, коли б не війна, — докинув швидкий жіночий голос, мабуть, учительки в імпортному бежевому костюмі, що сиділа поруч із Ксьондзовим.

Промовець спинився, немов збитий з пантелику цією реплікою. Зважаючи на все, говорити йому було важко, незвично на таку тему, він натужно підбирав слова — може, просто не знаходив потрібних для такого випадку.

— Отож, коли б не війна, — зрештою погодився промовець. — Якби не розв'язана німецькими фашистами війна, що принесла нашому народу незліченні жертви. Тепер, через двадцять років після того, як заліковано рани війни, відновлено наше зруйноване війною господарство і радянський народ досяг видатних успіхів в усіх галузях народного господарства, а так само культури, науки й освіти і особливо великих успіхів у галузі…