Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 34

РОЗДІЛ VII

Вони не сплять.

На скелях там їх ціла зграя,

І всі сидять.

Т. Грей, «Поет»

— Ми не можемо далі легковажити цим застереженням і сидіти в укритті, коли в лісі чути такі звуки, — мовив Соколине Око. — Панночки хай собі лишаються в печері, а ми з могіканами вийдемо чатувати на верхів'я скелі. Гадаю, що майор шістдесятого полку пристане до нас.

— Чи небезпека аж так близько? — спитала Кора.

— Про це знає тільки той, хто видає ті дивні звуки людям на осторогу. Я взяв би гріх на душу, коли б залишився в печері, чуючи таке застереження! Навіть той легкодух, що збуває дні свої у співах, розбурханий цим криком і каже, що «ладен кинутися в бій». Якби це тільки бій, то воно б річ зрозуміла її нам до спромоги; але я чував, що такі вигуки поміж небом і землею означають зовсім інший різновид війни!

— Якщо ці наші страхи походять від явищ надприродних, то нам нічого непокоїтись, друже, — спокійно мовила Кора. — Чи ви певні, що наші вороги не винайшли якогось нового й підступнішого способу вразити нас жахом, аби полегшити собі перемогу?

— Панночко, — повагом відповів їй розвідник, — тридцять років прислухаюсь я до лісових звуків, як людина, чиє Життя й смерть залежать від справності її слуху. Мене не ошукає ані скиглення пантери, ані посвист дрозда, а чи якісь вигадки диявольських мінгів. Я чув, як ліс скімлить, наче людина в нещасті, не раз я чував, як вітер виграє гіллям густих дерев; я чув, як блискавка креше повітря, наче вогняний стовп, і сипле довкруг іскри й полум'я. І завше при тому я думав, що чую лишень забави того, хто все це створив. Але від чого цей крик, що тільки-но почувся, ми не можемо сказати, ані могікани, ані я, чоловік без краплини чужої крові в жилах. Гадаємо, одначе, що це знак нам на добро.

— Дивна річ! — мовив Гейворд, беручи свої пістолети з того місця, де поклав їх на ніч. — Та чи це знак миру, чи клич до війни, знехтувати ним не можна. Ходіть, друже, наперед; я йду за вами.

Після важкого повітря печери прохолодні живлющі повіви од водоспаду всіх побадьорили. Свіжий вечірній вітер над річкою, здавалося, виповнював водоспадовим ревом найдальші закутини печер, звідки той рев повертався розміреним важким гулом, що звучав як відгомін грому з-поза далеких гір. Зійшов уже місяць, виблискуючи своїм світлом на воді, але те місце, де стояв Соколине Око з товаришами, ще лежало в глибокій тіні. За винятком клекоту води та подеколи рвучких подувів вітру, все навколо дихало таким спокоєм, що його лише ніч і безлюддя можуть породити. Марно подорожани вдивлялися в протилежний берег, шукаючи там ознак життя, що допомогли б з'ясувати походження того проразливого крику. Їхні пильні й тривожні погляди не могли прозирнути оманливого світла місяця або ж бачили самі голі скелі та стрункі й непорушні дерева.

— Тільки темрява й тиша чарівного вечора, — прошепотів Данкен. — Як би ми, Коро, за інших обставин милувалися цим вечором, цією незрівнянною самотністю! Уявіть собі, наче ви в безпеці, і те, що зараз нагонить на вас жах, стане тоді джерелом радості…