Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 18

— А я вам кажу: хто народився гуроном, той гуроном і помре, — впевненим тоном повів його співбесідник. — Могок! Ні, коли, йдеться про чесність, я волію делавара чи могіканина. А щодо бою — то це правда, не всі вони хочуть битись, бо ж інакше б не обабіли під своїми підступними ворогами, макуасами. Але зате коли вони вже б'ються, то любо подивитись, що за вояк з делавара чи могіканина!

— Годі про це, — нетерпляче сказав Гейворд. — Я не збираюсь обговорювати з вами вдачу цієї людини, що зовсім вам не знайома. Ви ще мені не сказали, як далеко звідси до форту Едварда.

— Це залежить від того, хто ваш провідник. А такий кінь, як у вас, може здолати добрий шмат дороги від сходу до заходу сонця.

— Я не хочу з вами товкти воду в ступі, друже, — мовив Гейворд лагіднішим тоном, стримавши свою нетерплячку. — Якщо ви скажете відстань до форту Едварда і проведете нас туди, вашу працю буде винагороджено.

— А так роблячи, звідки я знатиму, що провів до нашого форту не ворога й не шпигуна Монкалмового? Не кожен, хто по-англійському розводить, чесний підданець короля.

— Якщо ви служите при війську, — бо ви мені видаєтесь розвідником, — то повинні знати шістдесятий королівський полк.

— Шістдесятий! Небагато ви мені скажете про королівських американських стрільців такого, чого я не знав би, дарма що на мені мисливська куртка, а не червона вояцька уніформа!

— Отже, ви мусите знати прізвище майора того полку?

— Майора! — перебив мисливець, випростуючись, як людина, горда виявленою їй довірою. — Коли хто на цілий край знає майора Ефінгема, то це я.

— В тому полку багато майорів. Добродій, що ви його назвали, — найстарший, а я маю на увазі наймолодшого, того, що командує ротами залоги у Вільям-Генрі.

— Так, так, я чув, що на це місце призначено одного молодого добродія, дуже багатого, родом з півдня. Він ще замолодий на таку посаду, щоб командувати людьми, в яких голови сивина вже сріблить. Та кажуть, що він вояк знавецький і людина хоробра.

— Який він там не є, вартий чи ні своєї посади, досить того, що оце він розмовляє зараз із вами і запевно він не той ворог, якого слід стерегтись.

Розвідник у подиві приглянувся до Гейворда, а тоді, скинувши шапку, сказав — хоч не так уже самовпевнено, але ще з деяким сумнівом:

— Я чув, що сьогодні вранці один загін мав вийти з укріплення, прямуючи до берега озера.

— Ви чули правдиву звістку. Тільки я хотів обрати коротший шлях і тим поклався на того самого індіянина.

— А він ошукав вас і втік?

— Ні те, ні те, сподіваюся. В усякому разі, він не втік — він тепер на кінці нашої кавалькади.

— Хотів би я глянути на нього. Коли він справжній ірокез, я впізнаю його з підступного погляду та розмальованого обличчя, — мовив розвідник.

Оминувши Гейвордового коня, він вийшов на стежку поза псалмістовою кобилою, що її лоша, користаючись перепочинком, зажадало від неї материнської данини. Розсунувши кущі і ступивши ще кілька кроків, розвідник побачив обох жінок, які з тривожною напруженістю чекали на кінець розмови. Позад них, спершись до стовбура дерева, стояв провідник, що, не змигнувши оком, витримав допитливий мисливців погляд, хоч сам був такий понурий та дикий лицем, що вже це одне могло викликати неспокій. Задоволений своїми оглядинами, розвідник повернув назад. Проминаючи жінок, він зупинився на мить скинути оком на їхню вроду, і з щирою приємністю відповів на Елісину усмішку й легкий уклін. Потім він підійшов до кобили з лошам і згаяв хвилину, марно силкуючись розгадати, що за один цей вершник; нарешті, похитавши головою, він повернувся до Гейворда.