Читать «Останній з могікан» онлайн - страница 13

— Таж навіть ваші перекази промовляють за мене, Чингачгуку, — сказав він мовою, знаною всім тубільцям, що давніше заселювали країну між Гудзоном та Потомаком. Ми, однак, в інтересах читача, подаватимемо її у вільному перекладі, намагаючись при тім не втратити декотрих особливостей, як мови співбесідників, так і мови в цілому. — Ваші батьки прийшли з заходу сонця, перепливли велику річку, перемогли місцевий люд і посіли країну. Мої ж батьки прийшли з краю світанкового неба, через солоне озеро, і чинили вони в той же спосіб, що й ваші батьки. Тож нехай господь бог розсудить нас, а друзям шкода й слів марнувати!

— Мої батьки билися з такими ж, як і вони, червоношкірими, — суворо відповів індіянин тією ж мовою. — Хіба ж, Соколине Око, наша стріла з кам'яним вістрям і ваша свинцева куля — то все одно?

— Індіянин не без розуму, хоч і має червону шкіру, — мовив білий, хитаючи головою, як людина, що не може злегковажити почуттям справедливості. На хвильку він, мабуть, сам відчув, які вбогі його аргументи, а тоді, вбравшися на силах, таки спробував, як міг певніше, відбити закиди співрозмовника. — Я не вчений і з цим не криюся, але я бачив, як ті молоді чепуруни ловили оленів і полювали на вивірок, і мені здається, що рушниця в руках їхніх дідів була менш небезпечна за гікоровий лук і кремінне вістря стріли при індіянській вправності та пильному окові.

— Це вам розказували ваші батьки, — озвавсь індіянин, незворушно махнувши рукою. — А що мовлять ваші діди? Кажуть молодим воякам, що блідолиці спіткали червоношкірих, уже по-бойовому розмальованих і озброєних камінними топірцями й дерев'яними луками?

— Я не маю упереджень і не заношуся із своїм походженням, хоч навіть найбільший мій ворог на землі, один ірокез, і той не заперечить, що я білий чистої крові, — мовив розвідник, з потайним задоволенням приглядаючись до блідої барви своєї кістлявої і мускулястої руки. — І я мушу визнати, що мої одноплемінці часом вдаються до таких засобів, яких, бувши чесною людиною, я не схвалюю. Вони мають звичай списувати в книжках, хто що вчинив та що бачив, замість оповідати про те в живі очі, щоб можна було викрити хвалька-боягуза, а хороброму воякові — покластися на свідчення товаришів. Через такий лихий звичай чоловік, якому сумління не дозволяє марнувати своїх днів серед жіноти, вивчаючи назви чорних значків, може й ніколи не почути про подвиги своїх батьків, ані відчути гордість, намагаючись ті подвиги перевершити. Щодо мене, то я гадаю, що всі з роду Бампо вміли стріляти, бо звідки ж інакше мій природний хист до рушниці? Таж і святе письмо вчить нас, що і добрі й погані свої риси ми від батьків переймаємо. Хоча й те правда, що воно неприємно терпіти за чиїсь там вади. Але в кожній справі треба брати до уваги обидві сторони. Тим-то я й питаю тебе, Чингачгуку, що у вас розповідають про перше спіткання наших батьків?