Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 24

— Не знаю, хто її придумав, — відповів негр, цього разу без посмішки і з виразом щирого захоплення, — але всі водно кажуть, що гарнішої не знайти!

— І правильно кажуть, Аггі! — із запалом вигукнув Річард і, забувши про оленя, підступив до негра. — Скажу тобі прямо, без хвастощів, що другої такої гарної церкви немає в усій Америці; до того ж побудовано її за всіма правилами науки. Я знаю, що коннектікутці носяться із своїм молитовним домом в Уезерфілді, та не вірю й половині їхніх вигадок. — вони ж такі безсовісні брехуни! Варто зробити щось путнє, як вони вже й тут, і будьте певні, що добру половину заслуг, якщо не всі, вони припишуть собі. Пам'ятаєш, Аггі, коли я малював вивіску для «Хороброго драгуна» на замовлення капітана Голлістера, з'явився той хлопець-мазій, що розмальовує будинки під цеглу, і зголосився допомогти мені розтерти фарбу, яку я називаю «чорносмугаста» для гриви й хвоста; а тепер, коли кінське волосся так добре вийшло, він розводить теревені, нібито вивіску намалювали він і Річард Джонс! Якщо Мармедюк не прожене цього пройдисвіта з наших країв, то хай сам і прикрашає селище, а я пальцем не поворухну!

Річард урвав на якусь хвилю свою мову, щоб відкашлятися, а негр працював далі в поштивому мовчанні. Релігійні переконання судді не дозволяли йому мати невільників, тому Аггі був «тимчасовим» слугою Річарда і мусив, ясна річ, поважати його. Але негр поважав обох своїх хазяїв — і законного, й фактичного — і, коли між тими виникала суперечка, вважав за краще тримати язик на припоні. Річард кілька секунд мовчки споглядав, як негр закріплює пряжки, тоді мовив:

— Ось побачиш, якщо той молодик у ваших санях — із коннектікутських поселенців, то він неодмінно розповідатиме геть усім, що врятував моїх коней, хоч, якби він почекав з півхвилини, я б упорався з ними з допомогою батога й віжок, і сани б не перекинулися. А коли коня хапати за вудила, то неважко й зіпсувати його. Не здивуюсь, коли мені доведеться продати весь запряг через один той його ривок. — Тут Річард, кахикнувши, знову змовк, відчувши, мабуть, докори сумління, бо гудив людину, яка щойно врятувала йому життя. — А що це за один, Аггі? Ніби не зустрічав його раніше…

Негр пригадав натяк судді про Санта Клауса і стисло розповів, що вони зустріли незнайомця на вершині гори, але й словечком не прохопився про невдалий постріл судді, додавши тільки, що юнак, очевидно, не тутешній. У ті часи навіть впливові особи брали в свої сани людей, що брели пішки через сніги, отже пояснення те цілком задовольнило Річарда. Він уважно вислухав негра, а тоді сказав: