Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 225

На скелю впали перші важкі краплини — швидко й невідворотно наближалася гроза. Тіло індіанця перенесли до печери; собаки йшли за ним, жалібно скімлячи, — видно, вже сумували за лагідним поглядом старого вождя.

Едвардс квапливо й плутано вибачився перед Елізабет, що не запрошує її до печери, вхід до якої був завалений колодами й корою, — мовляв, дівчині буде не дуже приємно в пітьмі та ще в товаристві небіжчика. Проте Елізабет надійно сховалася від потоків дощу під виступом скелі. Але ще задовго до того, як дощ перестав падати, з лісу почулися голоси людей, які гукали Елізабет, і незабаром з'явилися мешканці селища: вони на ходу затоптували чагарник, який ще тлів, і помалу наближалися до печери.

Вибравши мить, коли дощ на якусь хвилю стишився, Олівер вивів дівчину на дорогу й, прощаючись, сказав з почуттям, якого вже їй не треба було пояснювати:

— Час таємниць минув, міс Темпл. Завтра, о цій порі, я скину запону, за якою так довго, через свою слабкість, ховався сам і ховав свої діла. Але я мав романтичні бажання й примхи, — та й хто їх немає в молодості, коли нас роздирають суперечливі пристрасті?.. Однак я чую голос вашого батька: він уже близько, а мені не хотілося б, щоб мене заарештували тепер. Слава богу, ви в безпеці, і з моєї душі звалився важкий тягар…

Він не став чекати відповіді й прожогом кинувся до лісу. Елізабет, хоч і чула голос батька, що безперестанку вигукував її ім'я, дивилася вслід юнакові, аж поки той щез серед димучих дерев. Тільки тоді вона обернулась і кинулася в обійми до батька, що мало не збожеволів з горя.

Міс Темпл сіла в екіпаж, який незабаром під'їхав. Між людей швидко поширилася звістка, що Елізабет знайшли, і всі, мокрі й брудні, але раді, що дочку судді врятовано від страшної смерті, повернулися до селища.

РОЗДІЛ XXXIX

Дістаньмо з піхов наші гострі шаблі!

Гримить барабан про війну на землі!

О гори, що бачите нашу дорогу,

Поляжем чи вирвем ясну перемогу.

Байрон, «Паломництво Чайльд Гарольда»

Злива періщила цілий день і остаточно зупинила просування вогню; лише місцями, там, де накопичилося багато хмизу, вночі можна було бачити язики полум'я. Наступного дня ліс на відстані багатьох миль стояв чорний, деякі дерева ще курілися; чагарник і сухостій пішли вогнем, але сосни й гемлоки, як і досі, гордо височіли на горбах, і навіть менші дерева подавали кволі ознаки життя.

Оповідь про чудесний порятунок Елізабет переходила з уст в уста, обростаючи новими й новими подробицями. Подейкували ще, нібито могіканин загинув у вогні, і ця версія здалася всім ще переконливішою, коли до селища дійшла жахлива звістка: у ямі, яку він сам викопав, знайшли рудокопа Джотема Рідла, так дуже обгорілого, що надії на його порятунок майже не було.