Читать «Піонери або Біля витоків Саскуеханни» онлайн - страница 15

— Мабуть, впораєшся і з тим, і з тим, любий татку, — озвався веселий голос з-під каптура, — це ж куди легше, аніж убити оленя з рушниці з гладенькою цівкою. — По нетривалій паузі той самий голос додав, але вже з іншою інтонацією: —Ми маємо сьогодні поважні причини для подячної молитви.

Коні, здавалося, відчули, що подорожі скоро кінець; вони закусили вудила й, задерши голови, ще швидше помчали сани рівним плато, що лежало на вершині гори, й незабаром досягли того місця, де дорога крутими звивами спускалася в долину. Суддя, забачивши чотири стовпи диму, що здіймалися з коминів його дому, весело вигукнув:

— Ось, Бесс, твій мирний притулок на все життя! І твій також, юначе, якщо ти погодишся жити з нами.

Погляди його супутників мимохіть зустрілись. Елізабет зашарілася, хоч очі її зберігали холодний вираз, а на вустах незнайомця заграла двозначна посмішка, в якій нібито було заразом і бажання, й небажання стати членом суддівської сім'ї.

Схил, яким спускалися сани, був такий крутий, що їхати треба було дуже обережно, та й дорога в ті часи була лише вузькою стежиною, що в'юнилася понад урвищем. Негр стримував нетерплячих коней, і Елізабет мала змогу роздивитися навколишню місцевість, яку людська праця так змінила, що вона хіба в загальних обрисах нагадувала їй любий з дитинства краєвид. Якраз під ними розляглася рівнина, оточена зусібіч горами. Схили їхні, особливо ті, що виходили на рівнину, були круті й здебільшого поросли лісом. Лише дві-три відноги порушували одноманітність гірського пасма, що обрамляло величезне снігове поле, на якому не було жодного будинку, огорожі чи дерева і яке здавалося незайманої білини хмарою, що опустилася на землю.

А втім, де-не-де на рівноті можна було розгледіти темні рухливі цятки, в яких зіркі очі Елізабет розпізнали сани, що рухались у різних напрямках — до селища чи від нього. Гори в західному кінці долини, хоча й високі, були не такі круті й спадисто переходили в улоговини та вузькі долини або утворювали тераси й видолки, придатні для обробітку. З цього боку рівнини по горах усе ще зеленіла хвоя, але далі око тішили хвилясті обриси гір, де на кращих грунтах росли буки й клени. Між лісами іноді траплялися білі прогалини, і дим, який клубочився над верхівками дерев, свідчив, що там уже поселилися люди й почали обробляти землю. Де-де ці прогалини, завдяки спільним зусиллям поселенців, зливались у великий поруб, але частіше вони були невеликі й поодинокі. Однак зміни були настільки великі, а праця тих, хто присвятив своє життя розвиткові краю, така вперта, що вражена Елізабет мала таке відчуття, ніби всі ці кількалітні зміни сталися щойно, в неї на очах.

У західному кінці цієї дивовижної долини, де жодна рослина не пустила коріння, відног було більше, аніж у східному; та й самі вони були більші. Один з них виступав далі, ніж інші, утворюючи обабіч себе гарно вигнуті сніжні затоки. На самому краю його височів могутній дуб; він далеко простер свої віти, ніби намагався хоч кинути тінь на те місце, де не сягало його коріння. Цей дуб вивільнився з рабства тісняви, яке віками тяжіло над деревами сусідніх лісів, і широко розкинув свої химерні вузлуваті гілляки в буйній радості свободи.