Читать «Рушниці Авалона» онлайн - страница 92

Я дотримав слова і противився всяким спробам контакту, а набридали мені по кілька разів на день протягом перших двох тижнів. Потім мене залишили у спокої. Захотілося поживитися моїми думками, дорогі братчики? Слуга покірний!

Я підійшов до будинку ззаду, протер скло рукавом. Я вів спостереження з пагорба ось уже третій день, і мені здавалося неймовірним, що тут хто-небудь живе. Все ж…

Я заглянув усередину.

Безлад був моторошний, половини речей бракувало. Я обійшов веранду і посмикав за ручку дверей. Замкнено. Я посміхнувся.

Дев'ятий ряд цегли від низу, четверта збоку. Ключ ніхто не знайшов. Я витер його об куртку, відкрив двері і увійшов в будинок.

Всюди лежав товстий шар пилу. У каміні валялися банки з-під кави, поламана бутербродниця і засохлий шматок сосиски, а також різноманітні дари природи, що потрапили через трубу. Я закрив заслінку.

З других дверей був виламаний замок. Я наліг на них плечем і переконався, що вони забиті зсередини. На стіні в передпокої було написано непристойне слово. Я пробрався на кухню. Там панував хаос. Все, що не вкрали, лежало на підлозі. На лінолеумі залишилися глибокі подряпини, які свідчили, що холодильник і електробатареї тягли волоком.

Я позадкував, вийшов з кухні і попрямував до майстерні. Порожньо. Проходячи по будинку, я з подивом побачив в спальні ліжко і два дорогих крісла.

У кабінеті мене чекав ще один приємний сюрприз: звідси майже нічого не винесли, і письмовий стіл, як завжди, був завалений всякою всячиною. Запаливши цигарку, я підійшов до нього і сів у крісло. Мої книги стояли на полицях. Ніхто не краде книг, окрім старих друзів, а…

Я не повірив своїм очам. Схопившись на ноги, я підійшов майже впритул до стіни, боячись помилитися.

Прекрасна гравюра Йошітоші Морі висіла на колишньому місці — охайна, елегантна, пристрасна. Невже нікому не спало на думку, що це — одна з найдорожчих речей…

Охайна?

Я глянув на раму, провів по ній пальцем.

Занадто охайна. Єдиний предмет в будинку, на якому не було ні пилу, ні бруду.

Я оглянув раму ретельним чином і, не виявивши вибухових пристроїв, зняв її з гака і поклав на підвіконня. Ділянка стіни, на якій вона висіла, була курною і брудною.

Я повернувся до столу і сів у крісло. Комусь хотілося мене налякати, і він свого домігся. Цей хтось забрав гравюру Морі, тримав її в чистоті і порядку — за що я був йому дуже вдячний, — а потім, зовсім недавно, повісив її на старе місце. Значить, мене тут чекали.

Але в такому разі навіщо про це попереджати? Щоб я сховався? Нісенітниця якась. Якщо я потрапив у пастку, вона вже зачинилися. Я витягнув пістолет з кишені штанів і засунув його за пояс. Ніхто не міг знати, що я сюди повернуся. Я і сам цього не знав. Важко пояснити почуття, яке мною керувало, коли я вирішив ще раз глянути на будинок, в якому прожив всього кілька років.