Читать «Знак Хаосу» онлайн - страница 118

Удар не влучив по мені, а застряг в розбитій плиті. Ліва рука Маски, проте ж, потрапила мені по грудях, врізавши ліктем по нижніх ребрах. Тим не менше, я не затримався, щоб проаналізувати пошкодження, так як почув, що вогненний меч з тріском вивільнився з каменю. І тому я, розвернувшись, ударив своїм більш простим кинджалом, загнавши його по саму рукоятку в нирку Маски.

Послідував крик, і чаклун спазматично напружився, потім обм'як і звалився поряд зі мною. Майже відразу ж після цього мене з неабиякою силою зацідили ззаду по правому стегну. Я вивернувся, і новий удар влучив мені по правому плечу. Упевнений, що його націлювали мені в голову. Коли я, прикривши шию і виски, відкотився геть, то почув голос Юрта, що кляв мене.

Вихопивши клинок понадійніше, я піднявся на ноги, і мій погляд зустрівся з поглядом Юрта. Він піднявся одночасно зі мною і тримав Маску на руках, немов немовля.

— Пізніше, — пообіцяв він і зник, несучи з собою тіло. На підлозі, поряд з довгою плямою крові, залишилася лежати синя маска.

Ясра і Шару все ще стояли обличчям один до одного, опустившись на коліна, важко дихаючи, обливаючись потом, і їх життєві сили звивалися навколо них, немов змії під час спаровування.

Потім, немов спливла риба, з'явився Юрт за стовпом енерії Фонтана. І коли Мандор жбурнув дві своїх кульки, які, здавалося, збільшилися в розмірах, поки летіли через палату, потім врізалися в Фонтан і перетворили його в руїни, я побачив те, що, як думав, вже не побачу ніколи.

Поки розкочувалося луна від обвалу Ключа, а стогони і скрегіт стін змінилися коливаннями, і навколо стали падати пил, щебінь і балки, я ступив уперед, обігнув уламки, обходячи нові гейзери і струмки палаючої енергії, підняв плащ, щоб захистити обличчя, і витягнув перед собою меч.

І поки я просувався, Юрт кляв мене останніми словами, а потім прокричав:

— Задоволений, брат? Задоволений? Та покладе між нами мир тільки смерть!

Але я проігнорував це передбачуване побажання, так як мені хотілося краще розгледіти те, що я помітив кілька митей тому. Я перехилився через шматок відламаної кам'яної кладки і побачив у полум'ї обличчя полеглого чаклуна, голова якого лежала на плечі Юрта.

— Джулія! — Вигукнув я.

Але вони зникли ще поки я рухався вперед, і я зрозумів, що настав час і мені зробити те ж саме.

Обернувшись, я стрибнув у вогонь.