Читать «Гра дзеркал» онлайн - страница 2
Агата Кристі
Рут Вен Райдок із добродушною поблажливістю подивилася на подругу
— Як ти гадаєш, Джейн, чи багато людей здогадаються, що ми з тобою практично однолітки?
Міс Марпл відповіла примирливим тоном, ніби хотіла її заспокоїти:
— Я певна, таких не знайдеться. Та й тобі, думаю, добре відомо, що по мені відразу видно, скільки років я маю!
Волосся в міс Марпл було сиве, обличчя зморшкувате й біле з легким рожевим відтінком, очі — невинні й сині, кольору китайської порцеляни. Вона здавалася дуже милою старою дамою. Однак місіс Вен Райдок ніхто й ніколи не назвав би милою старою дамою.
— Справді, Джейн, по тобі це відразу видно, — сказала місіс Вен Райдок. Вона несподівано усміх нулася. — І по мені теж. Хоч і в різний спосіб. «Дивовижно, як цій старій карзі щастить зберігати таку фігуру». Ось що люди кажуть про мене. Але вони знають, що я вже стара карга, у цьому немає сумніву! І Бог свідок, я теж почуваю себе старою каргою!
Вона важко опустилася на обтягнутий атласом стілець.
— Дякую тобі, Стефані, — сказала вона. — Можеш іти.
Стефані склала сукню і вийшла.
— Добра, стара Стефані, — сказала Рут Вен Райдок. — Вона зі мною вже понад тридцять років Вона єдина жінка, котрій дійсно відомо, яка я насправді. Джейн, мені треба поговорити з тобою.
Міс Марпл трохи нахилилася вперед. На її обличчі з'явився вираз розуміння й готовності уважно вислухати подругу. Певним чином вона здавалася досить-таки недоречною постаттю в розкішно декорованій спальні дорогого готельного номера «люкс». Але й у своїй чорній та позбавленій будь-якого смаку одежі, з великою бaзарною сумкою в руці вона кожним своїм дюймом виглядала на справжню леді.
— Я хвилююся, Джейн. За Кері Луїзу.
— Кері Луїзу? — замислено повторила міс Марпл.
Звуки цього імені примусили її повернутися далеко назад у часі.
Пансіонат у Флоренції. Вона — білошкіра й рожевощока англійська дівчина з Катедрел-Клоуз. Дві американки, які розбудили велику цікавість у юної англійки своєю дивною вимовою, простотою та безпосередністю манер і своєю жвавістю та життєвою снагою. Рут — висока, енергійна, життєрадісна. Кері Луїза — невеличка на зріст, делікатна, замислена.
— Коли ти востаннє бачила її, Джейн?
— Я не бачила її дуже й дуже давно. Років двадцять п’ять — щонайменше. Хоч ми досі обмінюємося вітальними листівками на Різдво.
Яка то дивна річ — дружба! Вона, юна Джейн Марпл, і дві американки. Їхні шляхи розійшлися майже відразу, а проте давня приязнь не вмерла. Випадкові листи, вітання на Різдво. Дивно, що з Рут, чий дім — або, радше, чиї домівки — були в Америці, вона бачилася набагато частіше, ніж із її сестрою. А втім, мабуть, нічого дивного. Як і більшість американців із її класу, Рут була космополіткою, раз або навіть двічі на рік вона навідувалася до Європи, гасаючи від Лондона до Парижа, на Рів'єру й знову назад, і не пропускала жодної нагоди зустрітися зі своїми старими друзями. Таких зустрічей, як оця, в них було багато. У Клериджі або в Савої, в Берклі або Дорчестері. Вишуканий обід, приємні спогади й поквапне, приязне прощання. Рут ніколи не мала часу, щоб приїхати в Сент-Мері-Мід. Та, власне, міс Марпл ніколи й не сподівалася на цей візит. Життя кожної людини відбувається в певному
