Читать «Тайники розкриваються вночі» онлайн - страница 11
Володимир Кашин
Сонце ще тільки сходило, кидаючи на берег не по-ранковому гаряче проміння. Воно прострелювало зарості лісу, висвічувало траву, гірські квіти, які мінилися райдугою барв. Лісове птаство радісно зустрічало новий день.
На повороті стежки Яровий і прибиральниця помітили людей під буком. Підійшли ближче. Одягнена в квітчасте платтячко дівчина спала. Поряд зібгався юнак і крізь сон по-дитячому плямкав губами.
Ними можна було замилуватись. Жінка зупинилась, якусь мить постояла тихо, немов боячись розбудити поснулих.
Яровий схилився над обличчям хлопця.
— П'яні, — тихо сказав він, випростуючись.
Дільничний торкнувся плеча юнака. Юрій важко підвів голову. Розплющив очі й знову заплющився від сонця.
— Вставайте, — сказав Яровий, — тут не місце для ночівлі.
Прокинулася й Інна. Злякано оглянулась, не розуміючи, де вона і хто коло неї. Потім сіла, механічно поправляючи рукою скуйовджену зачіску.
— Чому ночуєте в лісі? — спитав Яровий.
Юрій уже оговтався. Звівся на ноги і допоміг підвестися Інні.
— На дачі не було де спати, що ви в лісі розляглися?
— На якій дачі? Ніякої дачі не знаємо, — відповіла Інна.
— А де понапивалися?
— Яке вам діло, — сердито відрізала Інна, почуваючи себе вкрай незручно.
— Не грубіяньте, — строго обірвав Яровий.
— А що ми зробили, чого ви чіпляєтесь?
— Документи є?
Юрій витяг посвідчення.
— Я — студент Київського інституту легкої промисловості.
— Гармаш Юрій Сергійович, — уголос прочитав Яровий.
— А це моя товаришка Інна. Ми відпочиваємо в Ялті, приїхали сюди купатися, увечері заблукали й поснули.
— Так напилися, що й на дорогу не втрапили, — похитав головою Яровий, розглядаючи посвідчення. Потім витяг блокнота й записав прізвища Юрія та Інни, їхні адреси.
— Ну, йдіть, — пом'якшав він, повертаючи хлопцеві документ. — Метрів двісті стежкою — і вийдете на дорогу. Праворуч, біля пансіонату, зупинка автобуса. Ним доїдете до Ялти.
Юрій і Інна, ковзаючи слабкими після сну ногами по слизькій стежці, видиралися вгору, на шлях. Обом пригадувався у всіх подробицях учорашній вечір. Було соромно й гидко.
Та, всупереч логіці, перші слова Інни стосувалися не вечора чи господарів дачі, а міліції.
— Чіпляються до людей! Як я не люблю їх!
Юрій згадав, що сам має незабаром стати працівником міліції, і йому зробилося боляче від думки, що люди дуже несправедливі. Подумав, що такі, як оцей дільничний, могли б урятувати Інну чи іншу дівчину від згвалтування, смерті, пограбування, не шукаючи їх вдячності, тільки із службового обов'язку… І водночас стало прикро, що сам потрапив до компанії гульвіс…