Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 22
Олексій Якович Огульчанський
— Вже ніч. Пів на одинадцяту, — сказала Рая. — Зараз кажани біля нашої землянки кружляють. А ми… — не договоривши, вона замовкла
— А ми будемо спати, — закінчив Толя.
Усім хотілося спати. Нили ноги. Злипалися повіки. Шукачі слонів повалилися на пісок і моментально заснули.
Всю ніч Вася щось мурмотів, перевертався. Рая кликала уві сні маму. Тільки Толя спав спокійно. Він і прокинувся раніше за всіх і, намацавши ліхтарик, освітив стелю. Там знову висіли кажани.
— Вставайте, ранок! — розбудив він приятелів.
Вмилися в озерці. Прохолодна вода трохи освіжила дітей… Сіли снідати. Знов їли в'ялені бички. Тільки тепер їх було мало. Кожному дісталося по два бички і по маленькому шматочку хліба. Продукти закінчилися…
— Не сумувати, — підбадьорював Толя. — Сьогодні побачимо сонце. Вихід там, — впевнено махнув рукою у темряву, — кажани туди летіли. І нам туди треба йти.
Пішли. Як завжди, попереду був Толя, за ним Рая. Вася крокував позаду. Час від часу Толя світив ліхтариком.
Світло ставало дедалі слабкішим, і, нарешті, ліхтарик погас.
— Все… — похмуро сказав Вася. — Батарейка скінчилася.
Приголомшені, вони всі опустилися на пісок, глибоко переживаючи непоправне нещастя. Настало тяжке мовчання.
Десь близько сумно падали краплі води. Кап… кап… кап…
ОСЬ ВІН — СЛОН!
— Голова болить… — зітхнув Вася.
Рая тихенько заплакала. А Толя весь час прислухався до невиразного шуму, який доносився відкілясь здалека.
— Чого розкисли? — несподівано гримнув москвич. — Виберемось. Адже море — поруч.
— Яке, море?!
— Звичайнісіньке. Он шумить. Прислухайтесь.
Затамувавши подих, слухали. Справді, десь за товстою земляною стіною бушував морський прибій.
— Море! Ой, море?!
— Ходімте. Навпомацки підемо. За мене тримайтеся, — підбадьорював приятелів Толя.
Повільно, з труднощами просувалися вперед. Часто падали, плентались по тягучій грязі, але вперто йшли, обмацуючи руками, як сліпі, нерівну стіну печери.
І коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мандрівників, вони побачили попереду маленьку й розпливчасту світлу плямочку. Очі, звиклі до темряви, почали розрізняти окремі предмети — брили, що нависли над головою, калюжі, завали…
— Вихід! Там вихід! — задихаючись від радості, крикнув Толя.
Й вони побігли. Вже не звертаючи уваги на липку смердючу багнюку, зібравши залишки сил, спішили до світла. А попереду все ясніше вимальовувалася світла кругла пляма. Там кінець підземним блуканням! Там море, повітря й сонце. Лагідне сонце! Там життя!
Ось і освітлена арка. Рая кинулася до світла, але раптом, пронизливо крикнувши, відскочила вбік.
— Куди ти? — сторопіли хлопці.
— Там… там потвора! — крикнула дівчинка переляканим голосом.
Під стінкою печери радились.
— Щось велике-превелике стоїть… і з рогами… — поквапливо розповідала Рая.
— Рухалось? — поцікавився Вася.
— Ні-і-і. Тільки страшно…