Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 20

— Печера — це добре, — сказав розсудливий Толя, — а от що заблудилися — це не дуже весело. Значно цікавіше про це в книжці читати на дивані в теплій кімнаті.

— Як же це так? — обурилася Рая. — Тільки що було сонце, квіти, і на тобі… якийсь підвал. Сиро, бр-р-р! А дідусь…

— Ми досліджуватимемо печеру, — запропонував Вася. Взагалі володар капітанського картуза почував себе чудово і радів пригоді.

— Не хочу я вашої печери, — обізвалася Рая. — Кричати треба.

— Можна й покричати, та тільки це даремно. Ми знайдемо вихід, — зауважив Толя.

— Ось тут підхоже місце, відпочиньмо, — запропонував Вася.

Діти влаштувались під стіною печери на сухому піску. Про те, що сталося, більше не говорили.

— Їсти хочеться, — тихо промовила Рая.

— Можна й перекусити, — підтримав Толя. — Треба тільки перевірити, що у нас є в запасі.

Їжі виявилось не дуже багато. Два бутерброди з ковбасою, двадцять сім в'ялених бичків, пляшка молока, шматок хліба…

Толя розрізав бутерброд на три рівні частини. Їли мовчки.

— Гербарій я викину. Нащо він нам тепер, — вирішив нарешті Вася.

— Я тобі викину, — пригрозила Рая. — Неси, згодиться.

— Викину і все. Тепер ми бранці печери, — пишномовно заявив він.

— Морську клятву давав. Пам'ятаєш, на «Уралі»? — нагадав Толя.

— Ну й що ж, давав, — глухо відгукнувся Вася, але тут же змовк.

Знову рушили в путь. Дбайливо оглядали кожну щілину. Куди ж ділася лисяча нора? Вона повинна бути десь недалеко, поруч… Але ліхтарик освітлював вузький прохід, який тягнувся все далі й далі…

ГРОТ КАЖАНІВ

Здавалося, не буде кінця цьому вузькому підземному коридору. Часто зустрічались завали. Звичайно першим несподівану перешкоду переборював Шустик. Він зникав за земляним бар'єром, і одразу ж відтіля доносилося нетерпляче гавкання. Толя освітлював дорогу ліхтариком і, обравши зручний перелаз, дерся вгору. За Толею Рая, а потім уже Вася. Від затхлого сирого повітря паморочилася голова. Клонило на сон.

Усе частіше зупинялися на відпочинок. Сідали на пісок і мовчки прислухались. Навколо така тиша, що чути було, як б'ється власне серце. Вася помітно притих. Він почав розуміти серйозність становища. Його друзі правильно оцінили обстановку давно, майже з перших хвилин несподіваного полону.

Після короткого відпочинку знову крокували вузьким коридором. Раптом Толя, який ішов попереду, крикнув:

— Ой! Що я бачу! — і кинувся вперед. — Сюди! Якась записка.

— Записка?

Толя розгорнув зім'ятий аркушик паперу і при світлі ліхтаря прочитав:

— «Марш фізкультурників».

— «Марш фізкультурників»? — запитав, підійшовши, Вася. — Чекайте! Цю пісню я переписував. Вона у мене в кишені була. Теж знайшов час для жартів!.. — докірливо закінчив він.

— Які ж це жарти? — здивувався Толя. — Вона ось тут лежала.

— Дивна річ! Як же це могло статися!

Вася перший розібрався в усьому. Він обмацав свої кишені, мить постояв на тому місці, де Толя знайшов папірець, і сказав:

— У мене в кишені дірка. Папірець і випав. А ми… ми як білка в колесі крутимося!