Читать «Вітрів кут» онлайн - страница 12
Олексій Якович Огульчанський
Працівника музею хлопці уявляли не інакше як сивим стариком, обов'язково з бородою. Побачивши ж Ростислава Андрійовича, друзі розчарувалися. Це була звичайнісінька молода людина з вузьким обличчям і тонким горбатим носом, на якому сиділи окуляри в залізній оправі.
— Ось ми принесли це… — нерішуче сказав Толя і поклав на краєчок столу загорнуту в папірчик табакерку.
— Подивимось, подивимось, що воно за «це»…, — посміхнувшись куточком рота, проговорив науковий співробітник.
Не поспішаючи, він розгорнув папірчик і, озброївшись великою лупою, почав розглядати табакерку.
— Дивно, дивно, — задумливо проговорив він. — Табакерка, очевидно, знайдена в шлунку. Дуже дивно. Не зрозумію тільки, чиєму… Очевидно…
— Риби, — підказав вкрай здивований Толя.
— Цілком вірно, риби. Окис шлункового соку добре виражений на сріблі.
Потім Ростислав Андрійович розкрив табакерку, обережно, як дорогоцінність, висипав на аркуш паперу все, що в ній було, і з інтересом продовжував розглядати стулки табакерки зсередини.
— Дуже, дуже цікаво. Уявіть собі, клеймо виробів Фрола Кариспонта. Чудово, чудово…
Хлопці стояли біля столу і пильно дивилися на свою знахідку, але нічого цікавого, а тим більше чудового, не бачили.
— Фрол Кариспонт, — продовжував співробітник музею. — Це кінець вісімнадцятого століття. Кращий петербурзький майстер по сріблу. Виготовляв різні дрібнички для знаті.
У хлопців склалось таке враження, що Ростислав Андрійович читає якийсь довідник.
Відклавши табакерку вбік, співробітник музею з всілякими застереженнями почав розглядати висипаний з неї темнокоричньовий порошок.
— Так, нюхальний тютюнець зберігся, — промовив задоволено, але без особливого захоплення Ростислав Андрійович.
Клаптик паперу з табакерки несподівано викликав у Ростислава Андрійовича невимовне захоплення.
— Це неймовірно! — вигукнув він, обертаючись до хлопців. — Золоті мої, це ж скарб. Ви знайшли ключ до багаторічної загадки… Зараз вам усе буде зрозуміло, — він з незвичайною спритністю зник за дверима.
Хлопці, що залишилися в кімнаті, збентежено дивились один на одного.
— Як ти думаєш, — першим порушив мовчання Вася, — це справжній співробітник? Якийсь він…
— Метушливий, — невпевнено сказав Толя. — Правда, батько мені говорив: «Хто гарячиться, той близько що серця приймає». Прийшлась йому до серця ця коробочка з нюхальним тютюном.
У цей час в кімнату вбіг Ростислав Андрійович. У руці він тримав шкатулку, обтягнуту чорним оксамитом.
— Дивіться сюди! — Ростислав Андрійович відкрив шкатулку і витяг звідти невеликий пакунок. У пакунку був клаптик паперу з обірваними краями.
— Цей документ знайшли в пляшці, яку сімнадцять, років тому рибалки витягли сіткою з дна моря на Залізинській банці.
— На Залізинській! — мимоволі вигукнув Толя.
Ростислав Андрійович зацікавлено глянув на нього.
— Так, на Залізинській банці, — підтвердив він. — Пляшка, мабуть, затонула тому, що спохвату її погано закупорили. В ній був важливий документ. Але вода знищила все, що було написано чорнилом. Збереглося якесь креслення, мабуть, план ділянки морського берега, і напис олівцем. Ось він.