Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 24

У хлопця застукотіло серце. До обличчя гарячою хвилею прилинула кров. Він кинув оком назад. Рудий німець ішов, опустивши голову, пихкотів люлькою і, здавалось, не звертав на них ніякої уваги. З високих дерев, що стояли купою одразу ж за вагонами, знялося гайвороння і з гучним криком пронеслося над колоною. Скориставшись з цього, бородатий щось шепнув полтавчанинові. Микола кивнув головою. «Значить, і він з нами». Андрій поглянув уперед. Там, в кінці порожняка, повз який ішла колона, над високим кам'яним муром стирчала дерев'яна будка вартового. «Мабуть, пересильний табір», — подумав хлопець. В ту ж мить бородатий пірнув під вагон. За ним кинулися ще двоє. Андрій скочив слідом за ними. Зачепився за рейку, боляче вдарився потилицею об якусь тягу, але за мить був уже на протилежному боці і стрімголов помчав за бородатим. Вони проскочили ще під двома составами і побігли уздовж невисокого паркана, за яким миготіли квітники. Обігнули чепурненький дерев'яний будиночок дорожнього майстра і лицем до лиця зіткнулись з товстуном у форменій куртці залізничника. Страшним ударом в обличчя бородані, збив його з ніг і, не роздумуючи, побіг далі. А позаду вже гупали ковані чоботи солдатів. Утікачі проскочили переїзд, порожній пакгауз. За ним рядами стояли приземкуваті будівлі з високими дерев'яними трубами. Не зупиняючись, перестрибнули через паркан. Андрій трохи відстав. Він ще не встиг скочити з паркана, коли автоматна черга прошила під ним дошки. Прожогом звалився вниз і метнувся за ріг складу. Зойкнула, вдарившись об гранітну стіну, куля і сердито прохурчала над головою. Андрій кинувся далі, але в ту ж мить хтось важкий упав йому на плечі і звалив з ніг. Хлопець підвів голову. Здоровенний пес шкірив над ним жовті ікла. Люте гарчання виривалось із його горлянки разом з клаптями білої піни. Андрій похолов від жаху. А тим часом через паркан уже стрибали солдати.

За півгодини, обідрані, ледь живі, втікачі стояли посеред плацу пересильного табору. Запінений есесівець, мабуть комендант, кричав, звертаючись до кількох тисяч людей, вишикуваних перед дерев'яними бараками табору. Маленький сірий чоловічок у пенсне ретельно перекладав його слова:

— Гер комендант попереджає: кожного, хто насмілиться тікати, чекає концтабір! Цих чотирьох сьогодні ж відправлять у Дахау!

Андрій стояв, похитуючись. У Дахау так в Дахау — тепер йому однаково. В голові гуло, немов там оселився джмелиний рій. Солдати зігнали на ньому всю лють — він мав нещастя попасти до їхніх рук першим. Били страшно — прикладами, кованими чобітьми. Та й іншим дісталося. Бородатий і Микола теж ледве трималися на ногах. Мабуть, лише малому гуцулові «поталанило»— йому всипали шомполів. Реготали, здираючи з хлопця штани. А він і не писнув. Тільки сухі очі палали мов дві жарини. І чого він побіг з ними, адже бородатий його не попереджав. Певно, так, з переляку.

А перекладач вів далі:

— Ви повинні своєю працею на німецьких підприємствах підтримати повий порядок…

«Ач як стелить, — подумав Андрій. — І звідки вони беруться серед людей, отакі гниди? Навіть німцеві обридло базікати, а цей все розпинається. Окуляри начепив, а світа не бачить. Дідька пухлого я підтримуватиму ваш порядок. Не діждетесь».