Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 219

— Встати!

Однак усе те виявилося марним — в кімнаті нікого не було. Вибіг у коридор, заглянув до сусідньої кімнати — порожньо. Обійшов увесь поверх — ніде нікого. «Куди вони всі поділися?» Нараз відчув себе таким самотнім, ніби лишився один на всьому білому світі. Знову зайшов до своєї кімнати, схилився на підвіконня. «Що ж трапилось?» — не давала спокою думка. Якийсь напис олівцем на лутці привернув його увагу. Нахилився ближче, прочитав: «Андрію, нас вивозять. Силою вивозять. Куди — не знаємо. Микола». Андрій сів на підвіконні, притулився лобом до шибки. Навколо пустка. Тільки вітер гуде в кленовім верховітті та бризкають неприпнуті віконниці. «Вивезли. Заховали. Від кого?» І несподівано для самого себе промовив уголос:

— Від радянської комісії…

За вікном гойдалося чорне гілля. Вітер кидав його з боку на бік, свистів, завивав, реготав зло, насмішкувато.

РОЗДІЛ VIII

ЗА КРОК ДО ЩАСТЯ

Цілу ніч Андрій просидів на підвіконні. А як почало сіріти, вибрався з блока, прокрався парком, перескочив камінний мур і пішов навпростець до міста. На пустирі лежав туман. Вранішня прохолода пробиралась під одяг, і Андрій наддавав ходи, щоб хоч трохи зігрітись. На Розенгеймштрасе вже снували автобуси. Робітнича околиця прокидалася рано. Біля магазинів тупцювали жінки і діти в довгих чергах. На розі біля булочної розвантажували хліб. Від машини війнуло таким солодким духом, що в хлопця голова пішла обертом. З учорашнього ранку майже нічого не їв. Одвернувся — попрямував не оглядаючись. Однак голод уже не давав спокою. Андрій довго длубався в кишенях, хоч знав, що грошей катма.

За мостом натрапив на старого німця, що саме відчиняв свій гаштет. Підійшов до нього, запитав:

— Чи нема у вас якої роботи?

Німець поглянув на нього поверх товстих окулярів, що трималися на кінчику м'ясистого носа.

— Ти що, з місяця впав? Хіба не знаєш? Діпістам давати роботу заборонено. У нас своїх вистачає… таких.

Він одвернувся і, сопучи, почав піднімати важкі гофровані жалюзі на дверях. Ледве тягнув їх догори, аж жили старому надулись на лобі. Андрій допоміг. Повернувся і хотів іти геть.

— Зажди, — зупинив його хазяїн гаштету. — Постійної роботи у мене нема, але…

— Мені хоч кілька пфенігів заробити. На обід.

— А хіба вас у таборі не годують?

Андрій не знав, що сказати. Німець зміряв його поглядом.

— Гаразд. Заходь. Це добре, що не крадеш. Дрова вмієш рубати?

— Доводилось.

Хазяїн підштовхнув Андрія до дверей. Гаштет був невеличкий, бідненький.

— Там у підсобні сокира, а дрова в сараї. Ось, візьми ключа. Вони розпиляні, іди.

— А скільки треба колоти?

— Іди, йди, там небагато.

Андрій пішов. Дров справді було мало. За півгодини поколов усі. Набрав оберемок і повернувся до гаштету. Поклав на кухні біля печі. Сива жінка в чистенькому фартушку смажила на плиті яєчню.

— Ось твої дві марки.

Андрій взяв гроші, але не йшов. Стояв і дивився на сковороду, мов заворожений. Жінка перехопила його погляд. Мовчки підійшла до шафи, відрізала шматок хліба, намазала маргарином і подала хлопцеві.