Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 218
Василь Сичевський
Андрій говорив з Тегартом, розказував про життя у таборі, а сам позирав на Марту. Вона кілька разів ловила на собі його погляд і всміхалася привітно і ніяково. Ніколи раніше Андрій не думав, що дивитись на дівчину буває так приємно.
— Кава готова, прошу, — Марта знову всміхнулася.
— Манфреде, Віллі, ідіть вечеряти, — покликав Вольфганг.
Брати зайшли до кімнат. Андрій глянув на старшого, і жаль уколов його в серце. Чорні окуляри, обличчя спотворене синюватими шрамами. Волосся біле. Біліше, ніж у батька.
— Знайомся, Манфреде, це той Андре Гаркуша, про якого я тобі розповідав.
— Приємно, — сліпий потис Андрієві руку і сів до стола.
Віллі вмостився поруч з батьком. Весь час, поки між батьком і гостем точилась розмова, він не спускав з Андрія очей.
— Чого ти так дивишся на мене? — запитав його Андрій.
— Так, думаю, — знизив плечима хлопець.
— Про що? Коли, звичайно, не секрет.
— Слухай, ти справді радянський? — несподівано запитав Віллі.
— Справді. А що?
— Та щось не віриться. От я сьогодні бачив трьох, так то справжні, це факт. У мундирах, погони золоті, ордени, медалі… Так блищать, очам боляче.
— Що ти вигадуєш? — сказала Марта, розливаючи каву.
— Ти чуєш, Манфреде, я вигадую, — образився Віллі. — Я ходив сьогодні в «Континенталь». І бачив їх. Там зупинилася якась радянська місія.
— Це правда? — стрепенувся Андрій.
— Правда, — хлопчина розгубився, помітивши, що і Марта, і батько дивляться на нього очікувально.
— Ти не жартуєш? Ми так довго чекали. Почали втрачати надію. Тільки сьогодні вранці комендант табору давав мені читати листа, що Москва нібито відмовляється од нас…
— Я не брешу, я бачив, — обурений недовірою, Віллі схопився на ноги.
Вольфганг поглянув на молодшого сина і сказав упевнено:
— Йому можна вірити, Андре.
Від радості Андрія кинуло в жар. Серце застукотіло у грудях мов навіжене. Хотів щось сказати і не зміг. Зніяковів, розгубився.
— Я ще запитав у Гайнца; хто це приїхав. А він і каже: радянська місія.
— Спасибі, Віллі, — Андрій встав. — Я піду. Не ображайтесь на мене. — Поглянув на Марту, потім на старого Вольфа. — Я ще забіжу до вас. До зустрічі.
— Зачекайте, я проведу, там Рекс, — Марта поставила кофейник на підставку.
— До побачення, Андре, нехай вам усім щастить, — Вольф махнув Андрієві рукою.
— В таборі ще нічого не знають. Ото хлопці зрадіють… До побачення, — крикнув Андрій уже з порога.
Біля хвіртки зупинилися.
— Це ви… Якби я не зустрів вас… Дякую за все. Від щирого серця.
Вискочив на вулицю і побіг щодуху. Марта стояла біля хвіртки. Сумна і водночас щаслива усмішка блукала на її устах.
Андрій вибіг на пустир і, не розбираючи дороги, кинувся навпрошки до табору. Серце калатало в грудях. Несподівана радість переповнила його. Збуджена уява вже малювала картини від'їзду, повернення до рідного села, зустрічі.
Камінний мур перетяв йому шлях. Підскочив, вчепився руками за гребінь, підтягнувся, закинув ногу і звалився у кущі глоду. Ледве видерся з його цупких обіймів. Блок зяяв чорними проваллями вікон. «Сплять, чорти болотяні. Ну, чекайте ж, зараз я вас наполохаю». Підбіг до будинку, тихенько штовхнув двері, ще тихше піднявся сходами на другий поверх. Біля своєї кімнати перевів подих. Прочинив двері, дотягнувся до вимикача і крикнув: