Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 13

Повз вікно полетіли бризки. Стрічний вітер задував ті бризки в теплушку.

— Ей, ти, сволото! Тут же люди, а не скотина! — Бородань зло стукнув палицею в стелю. Але німець не звернув на те уваги.

— Дайте, дядьку, я його звідси дістану. — Андрій вхопив сукувату ковіньку і, просунувши її крізь грати, жбурнув на дах. Від несподіванки вартовий скрикнув і клацнув затвором автомата.

— Доннерветтер! Русіше швайн! — зарепетував вартовий. Певно, він мав у ту мить досить таки кумедний вигляд, бо в теплушці почули заливистий регіт напарника.

— Полосни їх, Рудольфе, — захлинаючись простудженим сміхом, порадив Гайнц.

Але Рудольф, очевидно, не відчув глузування. Він брутально вилаявся, заверещав: «Ферфлюхтер!» — і натис курок автомата. Сухо вдарив постріл. Гомінка луна розляглася по горах і завмерла.

— Штани тримай… вояка… — несамовито реготав Гайнц. — По черепах їх, по черепах, щоб знали, як полохати доблесного солдата третьої імперії.

— Іди ти знаєш куди! — скипів Рудольф.

Він, нарешті, зрозумів, що з нього глузують. Розбігся і перескочив на сусідній вагон. А хрипкуватий регіт Гайнца ще довго летів повз вікно теплушки разом з химерними пасмами чорного диму.

Ніхто, крім бородатого, не зрозумів, про що говорили вартові, однак небезпеку відчув кожен, і тому, коли вона минула, люди полегшено зітхнули. Тільки тепер Андрій помітив у себе на коліні тріску. Майже над головою у нього яскравилась жовтувата плямка на старій дошці.

— Так і на той світ міг одправити, гад! — зціпивши зуби, промовив хлопець, що сидів поруч з Андрієм. Куля пройшла якраз між ними.

— Німчура проклята! — підтримав його хтось із кутка.

— Добре, що хоч не зачепив нікого…

— То хтось із нас має щастя, — промовив бородатий.

— Ех, яке тут у трясці щастя, — важко зітхнув полтавчанин, — це точнісінько так, як моя бабуня казали: маєш ти, Миколо, щастя, ач, під коні попав Петро, а не ти.

Раптом на нижніх нарах зірвалося ридання. Хтось плакав жалібно, навзрид, немов мала дитина. За якусь мить худорлявий парубійко в гуцульському кожушку з'явився у пасмі світла, що падало од вікна. Він затулив обличчя старенькою крисанею і нестримно ридав.

— Що з тобою, хлопче?

— Михайлик… там… мертвий, — прошепотів той тремтячими губами.

— Де?

— Там, на нарах. Михайлик… Червона цятка на скроні. Я думав, він спить, а він… Ой мамко моя рідна, Михайлику, братику мій… — заголосив хлопчик.

— Заспокойся, заспокойся, синку… Хлопці, ану хто там ближче, погляньте, що з ним…

— Мертвий, — тихо промовив хтось у темряві.

Четверо хлопців підняли Михайлика і поклали на підлогу біля нар. Люди обступили тіло. Стояли, щільно притиснувшись один до одного, і мовчки дивилися на біле, безвусе обличчя. Бородатий зняв з голови шапку. Один по одному всі познімали шапки. В урочистій тиші чутно було, як дрібно стукотять колеса, стогне стара обшивка вагона і болісно плаче малий гуцул. «Зовсім дітей почали забирати», — подумав Андрій.

— Чого слину розпустив! — гаркнув чийсь роздратований бас.

Хтось вороже засопів на нарах і на середину вагона скочив довготелесий молодик років двадцяти п'яти. Андрій добре знав його. То був Грицько Шпинь, син старости із сусіднього села Чорної Буди, що за півтора-два кілометри від їхньої Калинівки. Чому Грицько опинився тут, хлопець не міг зрозуміти. Адже коли їх вели з базару на станцію, Шпинь стояв осторонь, курив і щось розказував поліцаєві. Як він опинився в теплушці? Навіщо йому їхати до Німеччини? Вислужувались перед німцями, дерли з людей так, що аж пір'я летіло. Партизани винесли його батькові смертний вирок. Андрій сам якось уночі приліпив той папірець на дверях Шпиневої хати…