Читать «Чорний лабіринт» онлайн - страница 11

Ніби враз щось у грудях людей обірвалося. Пекучий біль рвонув серця.

— Лаф… Лафніц, Ра-ба… — намагався хтось прочитати табличку біля переїзду.

Ті незнайомі слова камінням падали в душу: «Прощай, рідний краю, прощай! Попереду чужа, жорстока земля…»

— А що воно значить, оте Раба?

— Хтозна. Місто, мабуть, якесь.

— Ні. Раба — то річка, — сказав бородатий чоловік у сірому засмальцьованому ватнику, з-під якого виглядав обтріпаний комірець гімнастьорки. Перед бородатим розступилися, звільняючи місце біля вікна.

— Посунься, — кинув русявому полтавчанин.

— Хай сидить, — спинив його бородань, вдивляючись у стрільчастий контур кірхи, що здіймалася над червоними черепичними дахами сільських будиночків. Невесела згадка зв'язувала цю літню людину з місцями, повз які проїздив ешелон.

— Це вони нас на Грайсдорф, а потім на Грац повезуть. Австрія. А берези зовсім як у нас на Кубані, — ніби сам до себе промовив бородатий.

В теплушці запала напружена тиша. Русявий хлопець біля вікна важко зітхнув.

— Не журися, сину, журба ще попереду, — звернувся до нього бородатий. Біля його очей збіглися пучечки зморщок, в глибині гострих зіниць щось ніби надломилось, і на мить вони засвітилися синім теплим вогнем. — Тебе як звати, козаче?

— Андрій Гаркуша.

— Хороше ім'я. Мій старший теж Андрійко.

Бородань поклав йому на плече важку руку. На серці у хлопця стало легше. Він підвів очі. Йому здалося, що під рудуватими прокуреними вусами нового знайомого ховається легенька усмішка. Але за мить якась невесела думка сірою пеленою затуманила бородатому очі. Він сів поруч з Андрієм і замислився. Довго сиділи мовчки, кожен з своїми гіркими думками.

Андрій дивився на бородатого і чомусь згадував батька. У цього чоловіка були такі ж густі кошлаті брови. Вони звисали донизу, ховаючи добрі блакитні очі. Коли батько всміхався, у нього теж збігалися до очей промінчики зморщок. Батько не носив бороди, зате вуса були точнісінько такі, як у цього солдата, руді, прокурені. Андрій ще й досі пам'ятає їх дотик на своїй щоці. За два місяці, як почалася війна, прийшла повістка і воєнкомату. Звечора почала мати збирати батька в дорогу, ходила по кімнаті, складала чисту білизну, хліб, насипала, в мішечок улюбленого батькового тютюну-самосаду і тихо плакала. Батько мовчки сидів за столом, похмуро дивився на свої вузлуваті пальці. Чомусь саме це запам'яталось Андрієві. І на все життя, мабуть, запам'ятається той незграбний батьків поцілунок. Удосвіта його розбудив тихші шепіт: «Андрійку, прокинься, прокинься, синку…» То кликала мати. Вона завжди так будила його. Розплющив очі, побачив над собою батька. Кинувся до нього, обвив руками за шию. «Не плач, синку, не треба. Ти вже великий, не плач. Бережи матір, шануй її. Я писатиму». Одірвав од себе, поцілував і пішов з хати. А через місяць у село прийшли німці.

Андрій поглинув у вікно і занімів — у високому чистому небі пливли дивовижної краси гори. Сині, темно-зелені, багряні, вони здавалися вилитими із кольорового скла. Ніколи раніше Андрій не бачив гір. Вони постали перед ним наче фата-моргана іншого життя, іншого світу, і він дивився на них, не маючи сил відвести очей. То були Штірійські Альпи, оспівані чи не всіма поетами Європи. На якийсь час Андрій забув про все на світі. Дивився на вроду чужої землі і не міг збагнути, чому тут панує тихий одвічний спокій, а там горять степи, палають села, ллються сльози і кров…