Читать «Скарб Зеленого Байраку» онлайн - страница 26
Ігор Недоля
— Затримки не буде.
Десь о дев’ятій вечора, без гудків, не запалюючи вогнів, од пристані відчалили пароплав «Вікторія» і катери. Пливли вниз по Дніпру, в темряву, в невідомість.
На пароплаві було тільки три жінки: Ольга Іванівна. Оксана і тітка Ганна.
Небо, темніше за сажу, то сікло крупою, то сипало холодним дощем. Навкруги — жодного вогника. На капітанському містку стоять Сергій Петрович і Петро Григорович. Капітан і керманич напружено вдивляються у пітьму. Хід уповільнили до краю.
0 десятій ранку прибули в Нікополь. Зустрілися з головою Нікопольського ревкому.
— Треба влаштувати кількох чоловік для роботи в місті, — сказав йому Петро Григорович. — Наш курс — далі, до Каховки.
— Влаштуємо. Надійні люди тут є. А ми з вами, — відповів голова ревкому.
За годину пароплав і катери вирушили.
Невдовзі з берега по головному катеру вдарили з гвинтівок. З катера короткими чергами відповів кулетем. Постріли на березі вщухли і до Берислава дісталися спокійно.
На пристані, побачивши «Вікторію», підняли червоний прапор. Отже, свої! Але в Херсоні вже були німці. Треба було якнайшвидше пробиратися степами на Миколаїв.
Навколо розлігся рівний степ. Ні сіл, ні дерев. Навіть птахів не побачила Оксана.
Моторошне це сирітське безлюддя степу, та в цьому безлюдді поки що був їхній порятунок. Треба якомога далі відійти од Дніпра.
Січе холодний дощ, важчає одяг, вітер валить з ніг.
Позаду ворог, попереду непевність.
А люди йдуть. Згорбившись, зігнувшись у три погибелі супроти рвучкого зустрічного вітру і дощу.
Йдуть уперед!
Йдуть всупереч усім знегодам!
Надвечір показалися якісь хати. Сергій Петрович вийняв карту і сказав:
— Це, мабуть, Ольгинські хутори, там і заночуємо, люди насилу ноги переставляють.
Почекали доки стемніє. Майже поночі підійшли до чотирьох великих хат. Видно, жили тут багачі. Довелося розмовляти з ними круто.
На ніч виставили пости. Спали в хатах і стайнях.
Оксана так стомилася, що її ледве примусили повечеряти. Дівчина одразу заснула, тільки-но лягла на широку лаву.
Ледь узялося на світ, як Петро Григорович збудив усіх. Наварили картоплі, поснідали. І знов у дорогу. Вночі перейшли невеликий міст через Інгулець. Поблизу — село Галаганівка. Послали розвідку. А там — німці. Довелося повертати на захід.
І знову безлюдний, мертвий, безкраїй степ. Після дощу йти було легше і за два дні нарешті дісталися до Миколаєва. До темряви ховались у вибалку. В місто пішли тільки Сергій Петрович і двоє робітників.
Пізно вночі вони повернулись і повели товаришів на околицю міста. За годину-півтори всі були влаштовані в надійних родинах робітників.
У місті хазяйнували німці.
Страшний час
Ольга Іванівна незабаром почала викладати в гімназії. Ще раніше, хоч і нелегко було цього добитися, прийняли туди Оксану. Дома господарювала Ганна Петрівна.
Сергій Петрович і Ольга Іванівна налагодили зв’язок з миколаївськими більшовиками і поринули в революційну роботу.
Ольга Іванівна листувалася з підпільними організаціями і керівниками партії інших міст, Оксана їй допомагала. Спочатку переписувала різні шифровані листи й інструкції, пізніше навчилася сама шифрувати і працювати на друкарській машинці. Ользі Іванівні стало легше. Тепер вона тільки готувала тексти, Оксана шифрувала, а коли треба було, то й розмножувала на машинці.