Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 7

Скосирев усміхнувся:

— Оце мені подобається. — І додав: — Якщо документи не знайдуться, зверніться в Центральний військовий архів. А щодо порядків у музеї, то я скажу в міськвиконкомі. Людям з холодним серцем не місце в культурио-освітньому закладі.

На другий день увечері я подався до музею. У знайомому мені вестибюлі тьмяно світилась покрита пилом лампочка. Прибиральниця мила підлогу. Повернувшись на стук вхідних дверей, вона промовила, ие розгинаючись:

— Запізнились, громадянине військовий. Музей зачинено.

— А директор тут?

— Пішов директор. З годину як пішов.

Я потоптався на місці під її допитливим поглядом. Мені хотілося довідатись про контролерку, але я не знав її імені.

— У вас тут жінка працює? — нарешті спитав я.

— У нас тут багато жінок, — мовила прибиральниця, кидаючи виразистий погляд на моє запилене взуття. — Ось і я працюю…

— Контролерка чи касирка… Невисока…

— А-а, Марія Андріївна? — протягла прибиральниця. — Вона не контролерка, а науковий співробітник.

— А її можна побачити?

— Звичайно, — відповіла прибиральниця привітно. — Марія Андріївна завжди допізна в кабінеті працює. Зайдіть на подвір’я, там побачите двері. Це і буде кабінет.

Я зайшов у невеликий дворик, посередині якого росли фруктові дерева. Те, що називали кабінетом, насправді було кімнаткою, забитою штабелями товстих папок. За столом сиділа Марія Андріївна. Побачивши мене, вона усміхнулась:

— Де ви пропадали?

— Здрастуйте, — привітався я і відразу відчув себе дуже звично. — Знайшли документи?

— Не всі. Я розшукала дублікат тексту, який був під знімком.

— А знімка не знайшли?

— Ні, — зітхнула Марія Андріївна.

Я взяв аркуш паперу з машинописним текстом і прочитав:

«Подвиг Матвія Петрищева.

У жовтні 1941 року фашисти прорвались до Волногор-ська. Мотомеханізована дивізія генерала Кеніга підходила з півночі. Передусім фашисти намагалися захопити склад з вибуховими речовинами. Коли вони зайняли територію складів, пролунав потужний вибух. Склади висадив у повітря Матвій Петрищев. Він загинув сам, але зиищив багато фашистських солдатів, офіцерів і бойової техніки. Вічна слава герою!

На знімку: Матвій Петрищев».

Я подивився на Марію Андріївну.

— Для вас цього мало? — запитала вона.

— Це вже дещо. Але чому у Волногорську були розташовані склади з вибуховими речовинами? Бойові кораблі в той час тут не базувались, військових частин теж не було…

Марія Андріївна замислилась.

— Я народилась і жила у Волногорську, — сказала вона. — І теж дуже рідко зустрічала в місті військових, навіть не підозрівала, що можуть бути якісь склади. Але вибух справді був, щось висадили в повітря. Ви можете пересвідчитися в цьому, якщо поїдете на шостий кілометр Північного шосе.

Це була нова загадка. Містечко Волногорськ до війни не мало якогось особливого значення. Розташоване далеко від морських і сухопутних комунікацій, воно навряд чи могло бути місцем зберігання великої кількості боєприпасів. А, судячи з опису, вибух був потужний.

Марія Андріївна, мабуть, угадала хід моїх думок, бо підтвердила:

— Вибух був дуже сильний. Зруйновано водонапірну башту на пагорбі, хоч пагорб від місця вибуху — кілометрів за три.