Читать «Дисертація лейтенанта Шпильового» онлайн - страница 6

— Проведу бесіду про Петрищева, — мовив я, — і гайнемо.

Галинка ледь-ледь усміхнулася. В цей час в автобусі засперечались. Огрядна жінка з великим кошиком квітів увійшла через передню площадку. Хтось поцікавився:

— Ви хіба з дитиною?

— У мене речі! — войовниче відповіла жінка і швидко оглянулась, готова вступити в перепалку.

Старий, що сидів попереду нас, зітхнув:

— Чим тільки не спекулюють… Навіть квітами.

— Ти б помовчав! — вибухнула жінка. — Бач, розсівся!..

Дорога пішла під уклон. Шофер жваво крутив баранку. Через скло кабіни я бачив, як вій спритно переводив важелі. Потім щось трапилось. Я помітив, як шофер почав хапатися то за одну, то за другу рукоятку.

— Я кожну квіточку, як мале дитя, своїми руками викохала! — не втихала жінка з квітами.

Її ніхто не слухав. Усі дивились у вікио, бо швидкість була незвичайна. Раптом розлігся тріск і скрегіт, і автобус помчав ще швидше. Стало зовсім тихо і якось моторошно.

— Третя космічна швидкість, — усміхнулась Галинка, але усмішка вийшла неприродна.

У мене виникло непереборне бажання діяти. Я швидко пробрався до кабіни шофера:

— В чому справа?

— Гальма…

— Що гальма?

— Відмовили!

Він натискав на сигнальну кнопку і закричав, висунувшись з кабіни:

— З дороги! Гальма не працюють! Гальма!!!

Моторолер, що підстрибував попереду, метнувся вбік.

Плигонуло в кювет дівчисько з тоненькими кісками. А потім вигулькнула зграя гусей, і автобус врізався в неї.

На всі боки полетіло біле пір’я. Показався міст через ґлухий і темний яр. Деякі пасажири і очі заплющили, Але міст проскочили благополучно. Дорога вирівнялась. Раптом попереду, з-за повороту, вийшла колона школярів.

— Ой леле! — застогнав шофер і всім тілом наліг на руль.

Автобус крутнувся, пролетів над кюветом, иакренився і мало не перекинувся в сухому бур яні. Заскреготів метал, задзенькало скло… Я встиг побачити бліді обличчя, злякані погляди… Почувся переривчастий зойк… Усе це я пригадую, як уривки недбало змонтованого фільму.

Деякий час було тихо. Пасажири лежали поміж кріслами в неприродних позах. Мовчали. Нарешті шофер тремтячим голосом спитав:

— Жертви є?

Ніхто не відповів.

— Жертви є? — тривожно гукнув вій.

— Галинко, — озвався я, — як ти там?

— Жива, — відповіла вона.

— Я теж живий, — відповів старий, що сидів попереду мене. Потім хтось з кутка сказав здивовано:

— Тут теж усі живі.

Шофер ще раз тихо, без будь-якої иадії на відповідь, повторив:

— А жертви?..

Йому відповіли:

— Нема… Обійшлось.

ПЕРШІ ДАНІ

Через два дні, як ми домовлялись, я не зміг зайти до музею. Наш корабель вийшов у море. Ми провадили залікові артилерійські стрільби. Справи посувалися добре. Всі артилеристи почували себе іменинниками, в тому числі і я.

Капітан третього рангу Скосирев поздоровив мене з успіхом і спитав:

— Ну, як?

— Погано, — признався я і розказав йому про музей, бібліотеки і всі невдачі.

— Якщо вам важко, — сказав Скосирев, — я можу звільнити вас од лекції і доручити комусь із вільніших офіцерів. Доручення не з легких.

— Ну ні, тепер я вже просто не можу не займатися ним.