Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 28

Гостями Людвіга Дорна були Крайнєв, Яринка і Волох. Саме вони сиділи у затіненій кімнаті за широким столом.

Вони дуже змінилися за ці дні. Вже давно забрали в них комбінезони і видали звичайний одяг, але зміна полягала не в тому. Найбільш могло вразити те, що жодна усмішка не з'являлася на їхніх обличчях під час розмови. Вони ніби закам'яніли. Надто багато важких думок довелося їм передумати за ці дні. Надто непевними і страшними були надії на майбутнє.

Вони сиділи в кабінеті Людвіга Дорна, спочиваючи після довгої і стомлюючої дорош. Відчувалося, що ось тут вже кінець їхнім мандрам по Німеччині. Вони їздили дуже довго. Охороняли їх надзвичайно пильно. Про втечу не могло бути і мови. Вартові наче не чули їхніх запитань. Договоритися з ними було неможливо.

Але сьогодні вони вже напевне взнають, чому полонили їх тут, на чужині.

І Людвіг Дорн почав говорити. Він говорив лаконічно і сухо. Здавалося, йому жаль випустити зайве слово з тонких сірувато-рожевих губ.

— Я мушу повідомити вас, панове, — розпочав він, — що для своєї країни, для СРСР, ви вмерли вже чотири дні тому. Вмерли в прямому, фізичному розумінні цього слова.

Він хвилину дивився на Крайнєва, спостерігаючи, яке враження справлять його слова. Інженер сидів нерухомо — зараз ніяка несподіванка не могла вивести його з стану рівноваги. Він уважно дивився в прозорі очі Дорна і, в свою чергу, чекав, що ж буде далі. Зате Яринка застигла в кріслі зовсім розгублена, а Волох підвівся з крісла на весь свій велетенський зріст.

— Ось тут у мене лежать газети, — продовжував Дорн, — де повідомляється про катастрофу вашого літака. А отут ви можете побачити фотографії власних похоронів. Далеко не кожній людині вдається таке побачити.

На фотографіях маленькі урни пливли над натовпом. Почесна варта стояла біля них. Схвильовані обличчя друзів пропливли перед очима Крайнєва. Маленька урна з написом «Юрій Крайнєв» стояла в колумбарії.

Людвіг Дорн увалено стежив за мінливими враженнями на обличчях.

Волох сидів блідий як крейда і читав урядове повідомлення.

— «… Причини катастрофи з'ясовуються», — дочитав він і провів рукою по чолу. Так. Так. Значить, тепер весь світ думає, що бездарний пілот Волох розбив машину і літає десь у раю, а він в цей час сидить і читає повідомлення про власну смерть.

Волох мить помовчав, потім раптом з усього розмаху стукнув кулаком по столу. Високий і дужий, він низько перехилився до Дорна через стіл. У прозорих очах Дорна пробігло щось схоже на іскорку жаху, і пілот розсміявся хрипко і урочисто.

— Ага, боїшся, — проскреготав він, — я тебе задушу, як мишу. Від тебе навіть згадки не залишиться, і ніхто не знатиме, де тобі пам'ятник поставити.

Дорн вже оволодів собою, зневажливо усміхнувся, і в ту ж мить четверо солдатів зайшло в кабінет. Дорн глянув на Волоха, потім кивнув головою солдатам, і вони вийшли так само беззвучно, як і зайшли. Волох озирнувся, і кулаки його поволі опустилися вниз. Він ще раз люто зиркнув на Дорна, відійшов до вікна і сів у крісло.