Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 268

— Сідай, — весело зустрів Полоза Ковпак. — Що хорошого привіз нам?.. Чарку вип'єш?

— Вип'ю, — відповів Полоз. — А де Віра?

— Тут вона, нікуди не ділася, — засміявся, наливаючи йому чималу чарчину, Сидір Ковпак.

Поки Полоз закушував, Ковпак розірвав пакет, прочитав якогось папірця і вигукнув:

— Ось тобі маєш! Дожилися!..

— Що трапилося?

— Та воно, звичайно, нічого особливого, — відповів Ковпак, — хоч все-таки висмикувати в нас людей не годилося б.

— Кого це висмикують?

— Соколову, власну твою дружину, вимагають негайно вирядити до Москви. Не може вже там хтось без неї існувати!..

Ковпак сердився і мав для того всі підстави, але Полозові настрій генерала, природно, не передався.

— От і добре, — сказав він. — Годі їй тут…

— Певна річ, що добре, — погодився Ковпак. — Я і сам це розумію. Тільки звикли ми всі до неї, розлучатися жаль… Ану, — гукнув він свого ад'ютанта, — Соколову до мене!

За мить трохи здивована несподіваним викликом Віра Михайлівна була вже тут, радісно посміхнулася до Полоза, запитливо глянула на свого генерала.

— Сідайте, Віро, Михайлівно, — сказав Ковпак. — Прощальну чарку з вами пити будемо.

— Як це — прощальну?

— А дуже просто — до Москви вас викликають. Видно, відповідальнішу роботу для вас знайшли…

— Коли маю вирушати?

— Передано: негайно. Сьогодні й полетите під перевіреним керівництвом власного чоловіка… Ну, за ваше здоров'я і я трохи вип'ю. Славно ми з вами воювали, завжди згадуватиму добром…

У хвилини прощання він завжди ставав трохи сентиментальним, не любив у собі цієї риси і тому сам на себе сердився.

— Ага, — несподівано щось згадавши, сказав Ковпак. — Хочу я вам віддати один документ…

Він пошукав у своїй здоровенній сумці, витяг якогось папірця і передав його Вірі Михайлівні. Це була характеристика з інституту стратосфери, яку так давно підписав Валенс.

— Читайте.

Віра Михайлівна прочитала і мало не заплакала. Було до сліз радісно розуміти, що навіть у найважчі дні, коли підозри облягали тебе з усіх боків, друзі не могли навіть припустити думки про твою зраду.

— Мені цю характеристику прислали тоді, коли вже нічого було перевіряти, — сказав Ковпак. — Але, треба сказати, приємно було мені це прочитати… Хороші в тебе, Віро Михайлівно, друзі! Тепер у тебе все гаразд і всі тебе знають, а тоді воно набагато складніше було…

І замислився на мить генерал, думаючи про дружбу і війну, про ті випробування, які може витримати лише справжня дружба.

А за годину Сидір Ковпак ішов до літака, проводжаючи свою партизанку в далеку дорогу. Мела хурделиця — лютий був сніжний і холодний, — та партизани якось не помічали цього. Все для них ще було зігріте свідомістю сталінградської перемоги.

— До побачення, Сидоре Артемовичу, — обняла генерала Соколова. — Коли б ви тільки знали, як я вас люблю!..

— Отуди к чорту! — прогудів збентежений Ковпак. — Отже, вчасно тебе до Москви викликають…