Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 263

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Увесь загін Ковпака тепер заховався у такій лісовій гущавині, що можна було не боятися ніякого нападу німців. У густий ліс, та ще й уночі, вони ніколи б не наважилися поткнутися. Вже не раз ліси Чернігівщини давали надійний притулок партизанам, і вони добре знали, який це певний захист.

Але в той вечір тиша так і не спустилася над білими березами й червонуватими соснами. Вже зовсім посутеніло, вже стали на місця партизанські патрулі, а десь далеко ще гриміли постріли. Незрозуміло, хто і де вів бій, — адже всім заставам наказано триматися тільки до темноти, а відступити в ліс, коли споночіло, зовсім неважко.

Хто ще не повернувся? — запитав Ковпак, почувши ці тихі, віддалені лісовими просторами постріли.

— Лойченко з Синицею та Соколовою.

— А інші?

— Всі вже тут.

— Пошли там трьох-чотирьох розвідників, хай глянуть, хто це нам спати не дає, — наказав Ковпак.

Четверо розвідників, які всі ці ліси знали як свої п'ять пальців, вирушили у напрямку Лойченкової застави. В нічній темряві вони пересувалися безшумно і швидко, як тіні.

А там, біля завороту лісової дороги, все ще точився бій. Через кілька хвилин після того, як зник Лойченко, Віра Михайлівна отямилася. Від страшного удару гранатою боліла голова, але зараз думати про біль не доводилося. Вона спробувала поворухнути руками, тоді ногами — не можна, зв'язані. І саме в ту мить згадала вона все, пригадала, як бачила Лойченка у концтаборі поруч з Любов'ю Вікторівною Берг… Так, це був саме він, тільки звичайний одяг і борода так невпізнанно змінили зрадника. На очах двох партизанів він вів себе як партизан, маскувався, а коли вмер Синиця, вирішив, що його час настав. Віра Михайлівна добре розуміла план Лойченка: тепер він пішов по допомогу до німців, приведе їх сюди, віддасть їм Віру Михайлівну, а сам повернеться до Ковпака і ще, може, не одного партизана зрадить, а може, і весь загін приведе до загибелі. Як вона зразу не впізнала це обличчя? Аж розпач охопив від однієї такої думки.

А проте каятися і робити висновки не було часу. Треба насамперед вирішити, як звільнитися від цього мотуза.

Віра Михайлівна напружилася і сіла. Руки було зв'язано за спиною, і мотуз міцно врізався у тіло. Тут, мабуть, буде важко звільнитися, а от ременя на ногах збутися легше — вузол на ньому тримається зовсім ненадійно. Ану, спробуємо його за корінь зачепити…

Через кілька хвилин ремінь лежав на землі. Віра Михайлівна встала, відійшла в ліс і взялася перетирати мотуза. Гострий сучок старої берези був їй у цій спраг І за доброго помічника. І тільки-но вона звільнила руки, на дорозі знову з'явилися люди.

Перед Соколовою було два шляхи: зразу втекти в ліс і добиратися до своїх або знову лягти до кулемета і зустріти непроханих гостей вогнем. Вона глянула на західне сонце. Ще, мабуть, з півгодини до темряви. Значить, наказ Ковпака ще не виконано і фашисти можуть прорватися цією дорогою і вдарити партизанам в тил.