Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 262

— Я спокійний, — озвався партизан, блискаючи на Віру Михайлівну ясно-синіми схвильованими очима.

— Тихо, ви, — прошепотів Лойченко.

Він лежав поруч Віри Михайлівни у окопі і весь був зайнятий спостереженням, вибором хвилини, коли треба вдарити. Здавалося, навіть тінь хвилювання не може торкнутися його серця. Віра Михайлівна, яка зараз правила за другий номер кулеметного розрахунку, глянула на його зосереджене обличчя і замовкла. Їй знову подумалося, що так і не вдалося згадати, звідкіля вона знає це обличчя, але для роздумів уже не залишалося ні хвилини: важко похитуючись на піскуватих вибоях лісової дороги, німецька бронемашина підійшла зовсім близько. З десяток солдатів у сіро-зеленій мишастій уніформі обережно ішли за нею, намагаючись знайти захист за бронею від усяких несподіванок.

— Спокійно, спокійно, — вже не для Івана Синиці, а для себе самої повторювала Соколова, — спокійно.

Вона глянула на обличчя своїх товаришів. Вони були бліді, аж зеленкуваті від напруження. Соколова спробувала усміхнутися, губи не послухалися.

«Мабуть, я страшенно хвилююся», подумала вона, але в ту ж мить відчула, як хвилювання зникло.

Іван Синиця кинув свою в'язку гранат. Він зробив це раніше ніж треба, бо не витримали нерви. Високий стовп жовтого піску виріс перед тупим рилом бронемашини. Вона похитнулася, на мить спинилася.

Лойченко натиснув спуск, і зразу ожив ліс частими ударами і свистом куль. Кілька струменів вогню вирвалися з бронемашини. Всі її кулемети били по лісовій зелені. Німці ще не знали, де саме заховався ворог, били навмання, але одна куля все-таки знайшла груди Івана Синиці. Доки йшов бій, цього не помітила Віра Михайлівна. І тільки тоді, коли не витримали німці і відступили за зелену стіну лісу, глянула і охнула від несподіванки.

Синиця лежав обличчям до землі, і тонка цівка крові пливла з-під його грудей.

— Убили?

— Ні, важко поранили, — сказав Лойченко, перевертаючи обважніле тіло Івана.

— Що ж робити?

— Нічого. До вечора триматися тут.

— Він умре.

— Можливо.

Віра Михайлівна підповзла до непритомного Синиці, скинула ватника, перев'язала рану.

— Крові багато витекло, може зле скінчитися.

— Може бути, — спокійно повторив Лойченко. — Треба позицію змінити. Цю німці вже знають.

Вони перейшли на друге місце, може менш зручне, але, безперечно, краще замасковане. Тиша стояла над лісом. Може, німці вирішили прориватися по інших стежках?

Віра Михайлівна глянула на Синицю. Обличчя його стало восково-блідим, майже прозорим.

— Умер, — тихо сказав Лойченко.

— Так, — повторила Віра Михайлівна і закрила хусткою обличчя молодого хлопця.

— І ми з вами тут умремо, — сказав Лойченко. — Ніяка нас чортяка не порятує, умремо.

— Ні, — відповіла Віра Михайлівна, — ми не умрем.

— Ні, умреш! — раптом крикнув Лойченко. І не встигла Віра Михайлівна зрозуміти, що трапилося, як страшний удар впав на її голову і світ похитнувся в очах.

Лойченко встав, озирнувся. Нікого немає в лісі. Тихо навкруги. Знову нахилився до непритомної Віри Михайлівни, послухав серце — б'ється. Тоді витяг з кишені невеликого мотузка, зв'язав непритомній руки, — от шкода, короткий мотуз. Зняв ще й ремінь, на всякий випадок зв'язав і ноги, озирнувся поквапливо і, відчуваючи десять тисяч марок у кишені, швидко, прихиляючись, пішов між деревами в бік німців.