Читать «Зоряні крила» онлайн - страница 15

Юрій вів машину просто на сонце. Він дивився, як помалу зникає велике, немов задимлене коло. Ось від нього залишився тільки невеличкий ясний сегмент. Юрій спинив машину.

— Дивіться, — сказав він.

Промені виривалися вже десь з-за горизонту. І останній був ясно-зеленим, таким зеленим, що навіть очі Ганни не могли б змагатися з ним.

Сонце зайшло. Високо в небі пливли хмарини. Вони ніби купалися в золотих променях.

Валя сіла за руль. Тепер вони поверталися до Києва, і Юрій знав, що машина більше псуватися не буде. Він сидів поруч Ганни і не хотів нічого говорити. Він узяв обома руками її маленьку руку з довгими тонкими пальцями. Пальці ледве помітно ворушилися в його широких долонях.

Валя бачила його у маленькому дзеркальці на вітровому склі. Юрій помітив цей погляд і випустив руку Ганни. Повільно, наче знехотя, вийшли з його долонь довгі пальці.

Високі свічки тополь з'явилися посередині вулиці. Машина виїхала на бульвар Шевченка.

— Давайте пройдемось, — сказала Ганна, і Валя відразу ж зупинила машину.

Ганна і Крайнев вийшли з авто, і воно рвонулося вперед. Плюмаж золотого волосся розвівався над машиною.

Вони йшли під руку по широкому тротуару. Каштани вже відцвітали. Пожовклі пелюстки вкривали асфальт. У Ботанічному саду було темно і затишно. Звідтіля доносився аромат прілого торішнього листя і міцний запах весняних квітів.

Поволі розговорилися. Розмова йшла про інститутські справи, про роботу Ганни, про лабораторію. Ніяковість зникала, і між ними стали встановлюватися по-новому дружні відносини.

Дівчина спиралася на йото руку одверто і довірливо. Здавалося, ніби вони йдуть широким бульваром у повній самотності.

Через завулок вони вийшли на вулицю Леніна і на розі зустріли Валенса. Він ішов з високим військовим. Два ромби червоніли на ясно-блакитних петлицях. Вони пройшли, жваво розмовляючи, і, здавалося, Валенс нічого не помітив. Проте Юрій твердо знав: Валенс бачив усе. Непомітно дійшли вони до будинку, де жив Юрій, і він запросив Ганну зайти. Він сказав це і сам здивувався із своєї сміливості. Ганна, усміхнувшись, погодилася. Ліфт виніс їх на шостий поверх швидко і безшумно. Вони зайшли до Юрія, і кімната здалася йому надзвичайно приємною і затишною. «Бо тут Ганна», подумав він.

А Ганна спочатку взялася розглядати Юрійову кімнату. Юрій сидів на тахті і дивився. У його кімнаті ходив вітер. Ганна нагадувала маленьку дівчинку, яка раптом потрапила у країну, сповнену незвичайних і незнайомих речей.

— Розкажіть мені якусь хорошу, зворушливу історію, щоб можна було плакати і щоб був хороший кінець, — попросила Ганна.

— Ви помилилися, я інженер, а не поет, — став проситися Юрій.

— Це нічого не значить, — відрізала дівчина, — ви мені зараз же мусите щось розказати. У мене саме настрій слухати.

Кілька хвилин Юрій мовчав. Потім згадав історію, яку розказав йому один пілот.

— В одному місті, — розпочав Юрій, — жила хороша весела дівчина…

Ганна ворухнулася, вмощуючись у кріслі зручніше.

— Вона вчилася в університеті, і в неї було багато друзів. Але, крім багатьох друзів, у дівчини був також коханий. І одного літа він поїхав до Арктики, на зимівлю. Він жив десь аж на півночі Нової Землі чи, може, десь навіть далі. У нього на зимівці була потужна радіостанція. І щотижня, вночі, у великому місті ходила дівчина на радіостанцію говорити зі своїм коханим. І вони говорили п'ять-шість хвилин і знову розлучалися на цілий тиждень. І раптом дівчина захворіла на важку хворобу, в якій люди згоряють за короткі дні. І в лікарні, у високій світлій палаті, дівчина вмерла. Проводжати її в останню путь прийшли всі друзі. Вони високо підняли труну дівчини і пронесли її на руках через усе місто на далеке кладовище. Там, між високими, вкритими ясними кристалами снігу соснами, зіяла глибока яма. Друзі ховали дівчину. Це було надвечір, і хмари на небі нагадували рани — вони стікали сонячною кров'ю. Друзі поховали дівчину і пішли. Сосни залишилися вартувати її спокій. А друзі повернулися в незвичну тишу кімнати дівчини і тільки тоді згадали — десь далеко, на зимівці, чекає її коханий. Вони згадали про довгу полярну піч. Вони подумали про почуття людини, яка шість день чекає п'ятихвилинної розмови по радіо. І вони вирішили не говорити про її смерть. І з того часу кожного вечора під вихідний день одна дівчина ходила на радіостанцію говорити з коханим подруги.