Читать «В погоні за Привидом» онлайн - страница 60

Як тільки поїзд показався із-за пагорбів, Ольга кинулася йому назустріч, хоч він був ще дуже далеко. І тут тільки подумала з острахом:

«Як же він не вибухнув все-таки? Чому вони знову везуть цей жахливий вантаж на станцію?» Дівчина зупинилася в замішанні. «Може, припущена помилка і поїзд не замінований? Або, можливо, паровозна бригада зовсім розгубилася від страху і приречений ешелон панічно їздить сюди і туди тепер по перегону?..»

Але ні, цьому вона не могла повірити. Так могло трапитися з ким завгодно, але тільки не з Костянтином. Ця людина не могла розгубитися від страху.

Ольга цілком виразно уявила собі його зблідле від напруження обличчя з круто зведеними бровами, міцно зціплені зуби, руку, що стискувала кран машиніста, напружене мускулисте тіло, готове до всякого швидкого руху, і їй нестерпно захотілося раптом бути з ним поруч, разом зустріти небезпеку, разом одержати перемогу. Вона не помітила навіть, як знову швидко пішла назустріч поїздові, який тепер пройшов уже значну відстань і зменшував швидкість, наближаючись до закритого семафора.

Костянтин, висунувшись з вікна, перший помітив Ольгу. Він не повірив своїм очам, але тут же почув голос Федора.

— Дивись-но, Костю, — здивовано гукнув він, — Ольга знову прийшла до нас!

Костянтин ще більше зменшив хід поїзда. Тепер він рухався зовсім повільно, от-от готовий зупинитись. Але перш ніж він зупинився, Ольга міцно схопилася за поручні східців будки машиніста і швидко почала підніматись на паровоз. Федір поспішно простягнув до неї руки, щоб допомогти, але вона, ніби не помічаючи його, ступила до Костянтина і, не стримуючи сліз, що ринули несподівано, кинулась до нього і поривчасто обняла.

— Спасибі, спасибі вам, товариші! — Вона обернулася до Федора і простягнула йому руку.

Вона відчула в них справжніх друзів, з якими нічого не страшно, з якими можна піти на будь-який подвиг, і назвала їх товаришами, бо не знала іншого слова, вищого від цього.

— Ще одній людині треба подякувати! — схвильовано промовив Федір, обернувшись до майора Єршова, який ніяково посміхався. — Адже це він знешкодив міну і врятував поїзд.

Ольга міцно потиснула Єршову руку і знову підійшла до Шатрова. А Костянтин все дивився на її сяюче обличчя, на розкуйовджене волосся, на великі ясні очі, що випромінювали маленькі веселі іскорки щастя, і думав, що Ольга — найкраща, найпрекрасніша людина в світі!

Виглянувши з вікна, він побачив і досі спущене крило семафора і крикнув Рябову:

— Доведеться повідомити їх, Федоре, що лихо минуло, а то вони, мабуть, не наважаться впустити нас на станцію.

— Так, видно, вони добре злякалися там, — засміявся Федір, радіючи, що все нарешті благополучно закінчилося.

— Поспішає до нас хтось із станції, — сказав Єршов, який дивився з вікна на другому боці паровозної будки.

Тепер Шатров і сам помітив, що три чоловіки — один попереду і два позаду — бігли до поїзда по шпалах.