Читать «В погоні за Привидом» онлайн - страница 59

Через оглядове віконце він побачив, що балансирне коліщатко перестало рухатися.

У Єршова зразу ж відлягло від серця, і він голосно, з полегшенням зітхнув. Уже з більшого впевненістю він відокремив вибухівник від ящика з вибухівкою і вигвинтив капсуль-детонатор з нижньої трубки його корпусу.

Тепер поїзд знову почав зменшувати хід, але Єршов майже не звернув на це увагу. Він був щасливий, що знешкодив нарешті міну, врятував людей і поїзд від неминучої загибелі. Стан сильного збудження, що охоплював його весь цей час, змінився якоюсь розслабленістю, майже сонливістю. Він відчув потребу сісти, відпочити трохи, спокійно викурити папіросу. Сівши на підлогу гальмової площадки, майор із задоволенням простягнув ноги, що зовсім затерпли від довгого сидіння навпочіпки.

Вгорі, за виступом даху вагона, виднілося небо. Воно не було вицвілим і бляклим, яким буває вдень в цю пору року, — це було чудове ранкове небо, в якому, широко розгорнувши крила, ширяв молодий, сильний беркут.

Коли поїзд зовсім зупинився, Єршов, ніби прокинувшись від сну, квапливо схопився на ноги і подумав:

«Треба швидше зняти звідси цю скриньку і повідомити всіх, що небезпека минула».

Закривши кришку, Єршов взяв скриньку в руки і обережно зійшов з вагона. Він переніс її через рів, крізь жорсткі, колючі гілки чагарника і, повертаючись назад, окинув швидким поглядом вагони состава. На гальмових площадках його нікого не було видно. Єршов швидко попрямував до паровоза і раптом побачив, як з-під тендера вискочила якась людина в синій спецівці і побігла до локомотива. Впізнавши помічника машиніста, Єршов радісно щосили закричав:

— Рябов! Шатров! Спасибі вам, товариші!

Повідомивши чергового по станції про задум Шатрова, Ольга знову повернулась до вхідного семафора, не усвідомлюючи, навіщо вона це робить. Вона відчувала неприємну, томливу слабість у всьому тілі і, відійшовши трохи від рейок, повільно сіла на обочину полотна залізниці.

А десь там, за пагорбами, схожими на верблюдячі горби, людина, що, як вона відчула тепер, була для неї найдорожчою в світі, гнала геть від будівництва, від людей, які жили тут, від неї, Ольги, смертоносний вантаж вибухівки, кожну мить готової злетіти в повітря і перетворити на попіл поїзд і все живе навкруги на десятки метрів.

Ольга сиділа кілька хвилин з міцно заплющеними очима, а коли відкрила їх, все розпливлося навколо від сліз. Ніколи ще не було їй так важко і страшно…

Сонце тепер зовсім вибралось із-за пагорбів. Промені його падали вже не так косо, як в перші хвилини, і місцевість від цього змінила свою тональність. Барви поблякнули, стали спокійнішими. Навкруги було тихо. Шум і суєта на станції і в бараках припинилися, як тільки Шатров повів назад замінований поїзд. Підвівшись з насипу, Ольга вирішила повернутись на станцію… Але раптом за пагорбом, на який вона так пильно дивилася, пролунав спочатку ледве чутний, а потім щодалі сильніший, майже торжествуючий звук паровозного свистка. Ольга здригнулася: «Невже це поїзд Кості?» Приклавши руку до очей, вона намагалася розгледіти вдалині обриси паровоза. Вона не задумувалася в цю мить, чому повертається назад замінований поїзд, чому він досі не вибухнув. Їй було ясно одне: це поїзд Костянтина, і, значить, Костянтин живий!