Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 4

Сидячи на теплому камені, я чув, як клацнув він ключем, відмикаючи замок сарай, як заскрипіла під його ногами драбина, як, вилізши на горище сарая, він заголосив: «Улю-лю-лю!»

Мені ще більше стало шкода голубів. Скільки я морочився з ними! Як тяжко було здобувати для них в голодні роки кукурудзу й ячмінь! В ті часи я дуже боявся, щоб сусідські хлопчаки їх у мене не покрали на м'ясо. А тепер я одержав тільки револьвер. Цікаво, відстане іржа чи залишиться? Мені дуже хотілося розв'язати мотузочок, розгорнути папір, хоч у пітьмі помацати холодний і пощерблений ствол револьвера, помацати пластинки з нарізкою на його рукоятці, але я стримався.

Петько виринув з пітьми несподівано. Важко дихаючи, він простяг мені пакетик з патронами і, заїкаючись від швидкого бігу, сказав:

— Дванадцять… Можеш не рахувати…

Коли ми вийшли на майдан, Петько смикнув мене за руку і, озираючись навколо, шепнув:

— Васько, а ти знаєш, я чув, що в тій радпартшколі, де ти житимеш, привиди водяться!

— Смішний, які можуть буть привиди?

— Справжнісінькі. Вірно, вірно. Там біла черниця по коридорах ходить. Адже там монастир католицький був!

— Ну й що з того? В гімназії нашій теж монастир був, а привидів ніхто не бачив.

— А в тій радпартшколі бачили, я тобі кажу! Знизу від нашого будинку до церкви хтось ішов.

— Тихше! — цикнув Петько і смикнув мене за лікоть. Ми притулилися до церковної огорожі і пропустили прохожого. Коли він зник за рогом, я сказав:

— Ой і боягуз ти, Петько.

— Чому? — спалахнув Петько.

— А чого ти злякався?

— Я думав — міліціонер… А в тебе револьвер.

— А ось і брешеш. Ти думав, це привид. І тепер додому тобі страшно буде йти. Можеш не проводити мене далі.

— Зовсім не страшно, — образився Петько. — Я опівночі на польське кладовище можу піти, а ти…

— Гаразд, гаразд, знаємо таких хоробрих…

— Думаєш — не піду? — вже не на жарт розсердився Маремуха.

— Вірю, вірю… — заспокоїв я Петька і простяг йому руку.

Ми попрощалися. Як тільки я зайшов за ріг, ззаду зашльопали Петькові сандалії. Він, хоробрий, не витримав і стрімголов кинувся бігом додому.

Не знаю, як швидко поснули батько і тітка Марія Опанасівна, але я перекидався з боку на бік майже до світанку. Довго не виходив з голови Котька Григоренко, якого я побачив у мідника в майстерні.

Кінчили ми цієї весни трудову школу. Довго думали хлопці про те, кому і де вчитися далі. Ми з Петьком Маремухою твердо вирішили восени вступити на робітфак. Інші наші однокласники теж готувалися в хімічний інститут, а хто вчився слабіше — в інші школи. Перед останніми заліками всі говорили про дальше навчання. А ось Котька все відмовчувався.

Він добре знав, що його — сина розстріляного петлюрівця — в інститут, звичайно, не приймуть.

Що Котька буде робити після трудшколи — ніхто не знав.

І раптом пролетіла чутка, що Котька став у науку до мідника Захаржевського.

Для чого йому, білоручці і лікаревому синкові, потрібно було знати слюсарне ремесло, спочатку ніхто не міг зрозуміти.