Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 2

Тільки коли ми проходили по головній вулиці міста, Поштовці, Петько, нарешті, повірив моїм словам і — було видно з усього — засмутився, коли дізнався, що я залишаю Заріччя.

— Петре, давай мінятися на твій револьвер, — запропонував я.

— Авжеж! — зразу стрепенувся Маремуха. — Револьвер я міняти не буду. Він мені потрібен самому.

— Потрібен, потрібен, — передражнив я Маремуху. — Все одно його в тебе віднімуть.

— Хто відніме? — переполошився Маремуха.

— Звісно хто: міліція.

— Кому він потрібен? Його іржа поїла.

— Ну й що ж? Все одно зброя.

— Яка там зброя! Ти ж знаєш, що на Підзамчому у кожного хлопця є по десять таких револьверів. Обрізи ховають, та й то нічого.

Петько говорив правду. Після закінчення громадянської війни у нашому місті збереглося багато різної зброї, і хлопці продовжували ховати її в потайних місцях.

Але все одно я вирішив налякати Маремуху і впевнено сказав:

— Віднімуть у тебе револьвер, от і знатимеш. Це раніше його можна було мати, а тепер війна закінчилася — і годі. Давай краще, поки не пізно, я виміняю його в тебе.

— Ну, якщо в мене віднімуть, то і в тебе віднімуть! — жваво відповів Петро і, підморгнувши, додав: — Ти хитрий, Васько, думаєш — дурного знайшов.

— Нічого не дурного. Я ж у радпартшколу переїжджаю, а там мені ніхто нічого не скаже. Там військові живуть.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

Ми давно дружили, і я знав, що Петько трохи боязкий. «Краще помовчу, — думав я. — Хай подумає над моїми словами».

Помовчавши трохи, Петько засолів під хвилювання і спитав:

— Ну, а що б ти дай за револьвер?

— Голубів можу дати…

— Всіх? — підводячись, спитав Петько.

— Чому там усіх? Пару…

— Ну, теж мені пару… За пару я не віддам…

— І не треба… Завтра вийду на Підзамче і на одного свого чубатого півдюжини револьверів виміняю…

— Ну йди міняй, спробуй… А на мосту тебе міліціонер затримає…

— А я нижньою дорогою, біля млина, пройду.

— Ну й іди…

— Ну й піду…

Ми знову замовкли.

Далеко внизу на річці жінка прала білизну. Вона лунко ляпала по білизні праником, то віджимала її, то знову полоскала у швидкій воді. Біля неї ледве помітними білими крапками плавали гуси. Я стежив за гусьми. Рантом Маремуха квапливо зашепотів:

— Васько! Давай усіх голубів, а я тобі тоді ще дванадцять запасних патронів дам. Хочеш?

Ага! Піймався Петько. Моя взяла! Я встав, потягся і нехотя сказав:

— Гаразд, тільки заради дружби… А іншому нізащо б не віддав.

Котька лагодить посуд

Коли ми йшли по стежці, кожен був задоволений і думав, що обдурив іншого. Петько зрідка посопував носом. Давно він зазіхав на моїх голубів, ще з минулої зими, а тепер ось щастя несподівано й з'явилося. А в мене буде пістолет. Завтра ж намочу його в гасі, щоб відстала іржа, а потім і постріляти можна буде.

Новий бульвар давно кінчився. Ми йшли по Заріччю. Потяглися базарні рундуки, низенькі будочки шевців, склярів, мідників. На розі Житомирської, за афішною тумбою, було видно майстерню одного з кращих мідників Заріччя, шляхтича Захаржевського. Біля майстерні на вулиці валялися вкриті білим накипом самоварні стояки, поперекидані догори дном казани з червоної міді, іржаві каструлі з проламаними днищами, емальовані миски, цинкові ночви. З майстерні вийшов сам Захаржевський у брудному брезентовому фартусі. Він став ритися в своєму добрі. Різкими, сердитими рухами він перекидав із однієї купи в іншу якісь завитки жерсті, блискучі смуги латуні; все це дзвеніло, деренчало.