Читать «Будинок з привидами» онлайн - страница 118

Рядами стоять на піщаній підлозі маленькі ящики, розплатались між ними великі квадратні, поділені ґратчастими перегородками опоки. У них заформовані маховики. Важкі вони, ці великі опоки з маховиками: скільки праці пішло на те, щоб піднімати та опускати їх під керівництвом нашого інструктора Жори Козакевича.

Сьогодні в нас у майстерні перша відливка. Недаром Жора надів новий брезентовий костюм. Він обережно походжає між рядами опок, перевіряє, чи всюди є душники для виходу газів, раз у раз позирає, чи не загас вогонь у топці вагранки. Але вогонь не загас; видно крізь відчинені дверцята, як, звиваючись і зникаючи, горять білі стружки; як язички вогню перебігають угору, до тонко наколених скіпочок із сосни. Поверх скіпок накладені дрова. Як тільки вогонь запалає на повну силу, можна буде закрити наглухо піддувало, замурувати бокові дверцята і пустити дуття.

Вагранка прихилилася до стіни, вона стоїть на зігнутих стальних лапах, що упираються в цегляний фундамент.

Заради першої відливки ми змазали вагранку машинним мастилом, — вагранка зараз сяє, вилискує, чорна, черевата, святкова.

Лише півтора місяця минуло з того дня, як одвідав мене в лікарні Полевой, а скільки змін у моєму житті трапилося за цей короткий час! Думка про фабзавуч не давала мені спокою, ми з усіма хлопцями вирішили йти туди вчитися. Нас прийняли дуже легко, але коли стали розподіляти йо цехах, виявилося, що половина фабзавучників хоче бути ливарниками, а ця майстерня була найменша — на десять учнів. Я не знав ще тоді, що це за штука — ливарник, але став проситися саме в ливарну майстерню. Та ось лихо: Полевой відмовився направити мене в ливарню.

— Ти після операції, Василю, — сказав він, — а праця ливарника не з легких, це гарячий цех. Я без дозволу лікаря не можу тебе прийняти в ливарню, вибери собі щось легше.

Але я не здавався.

Гарячий цех! Скільки було в цьому слові загадкового, небезпечного! Плавити чавун, перетворювати тверді, важкі уламки старих машин у розплавлену яскраву рідину. Скільки було в цій роботі нового, невідомого, заманливого! Це зовсім інше, ніж виточувати в столярному цеху, як Петько Маремуха, дерев'яні ручки для соломорізок або випилювати ключі до дверей на лещатах у слюсарні, як Галя Кушнір. Я хотів бути ливарником, ще не знаючи докладно, що мені належить робити. Від Полевого я метнувся в міську лікарню, але там мені сказали, що лікар Гутентаг у відпустці. Цілу годину я бродив по алеях бульварчика на Дзвіничній біля його будинку, — я думав зустріти Євгена Карловича на вулиці, але його, як на гріх, не було; тоді я наважився і потяг ручку дзвінка біля його дверей. Відчинила мені дочка Євгена Карловича, дуже гарненька чорнява дівчина Іда. Вечорами вона любила стояти біля паркана лікаревого будинку, і я не раз нишком задивлявся на її смугляве, різко окреслене обличчя з високо піднятими бровами. Зараз Іда відчинила мені двері і, відповівши на мій уклін, так уважмо подивилася на мене, що я відчув, як швидко червонію.