Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 70
Люко Дашвар
Макс глянув на лікаря холодно – не туди прийшов!
– Скільки я вам винен?… – запитав зверхньо.
У режимі подвигу
Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик «тойота» – заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам’ятати шлях.
– Спи поки, – з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов’яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.
– Перепрошую… Як вас звати? – озвався Макс.
– Дон.
– Це я уже знаю… Прізвище. А ім’я?
– Дон, – повторив чоловік. – З донських козаків я, – глянув до водія. – Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В «Айвенго»…
– Нормально їдемо, – буркнув немолодий Юрко з татуйованим драконом на потилиці.
Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… «Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті», – подумав.
– Знаєте… Повертаймо! – вицідив.
– Бомага… – спокійно відказав Дон. – Сам підписався……Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.
– Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, – наказав.
За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.
– Дору на потяг посадили?
– Так.
– І… куди поїхала? – очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?
– На Івано-Франківський сіла, а де зійде – не знаю… – упевнено збрехала Ганна Іванівна.
Відіслав – вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли «забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагеддону». І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою «Весна». Згадав: «Спи до весни, усе навесні…» Може, ця «Весна» ворожці примарилася? Перечитав рекламу – «Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого!» Негусто… І пихато. А що там за «Весна» така?
Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища – тут вона, десь поблизу…
У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п’ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто – Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними – вічне відродження.
Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним «A. LANGE amp; SOHNE» на зап’ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.