Читать «Биті є. Макс» онлайн - страница 47

Та Дора обриває жалі. Обережно відсторонюється від Ганни Іванівни. Дивиться їй в очі.

– Ви не служниця! – літають руки, беззвучно повторюють вуста.

Ганна Іванівна вражається: трьох слів вистачає, аби окреслити ціле її життя. Сльози на очі – не служниця! Операційна медсестра із двадцятирічною практикою. Лікар без досвідченої операційної сестри за скальпель не візьметься. Професорші Вербицькій інструмент подавала, а Іветта Андріївна будь-кого до операційної не впустить.

– Ти зраджуєш своїй місії, Ганно! – тільки й мовила суворо, коли прощалися.

– Простіть, Іветто Андріївно, – прошепотіла. Серце краялося: донька з дому пішла сенс життя шукати, покинула на Ганну Іванівну малого Славка, стара мати без інгалятора спати не лягає. Одна на всіх заробити мала. За чисті підлоги в багатих хоромах Ганна Іванівна утричі більше отримувала, ніж коли людям життя рятувала. І як усе те пояснити?

– …І не секретарка! – шепоче.

Дора киває, простягає руку, гладить Ганну Іванівну по плечу. Операційна медсестра з двадцятирічною звичкою тримати будь-які емоції під контролем, діяти швидко і вивірено точно, відсуває тарелі, спирається на стіл, закриває лице руками – ридає беззвучно і гірко. Наче німа бідкається.

…Вранці при сонці – усміхалися, гнали геть нічні німі одкровення.

– А на балу, пані Доро, ви найкрасивішою були! – згадує Ганна Іванівна, підсуває ближче до Дори гарячий чай і шматок домашнього торта. – Особливо на тлі гостей-коконів. Ох, і смішно ж вони виглядали.

«Так, так. Смішно…» – киває Дора.

– А журналіст… Патлатий такий, у розтягнутому светрі. Максиму Володимировичу дуже не сподобалося, що він вас ковдрою укрив.

Дивиться на Дору, чекає звичного – так, так. Дора мовчить. Кладе долоньки на коліна. Заперечливо хитає голівкою.

– Що? Єдиний здогадався зігріти вас.

Дора знизує плечима: й не журналіст зовсім! Надто молодий. На хлопців із Дориного класу схожий. Певно, тільки-но школу закінчив. І вже нахаба. Поклав долоні прямо на голі Дорині коліна. От вона б…

Дістає з сумки блокнотик і ручку. «Подякувати б йому», – пише. Червоніє густо, і доросла, розумна, бита життям Ганна Іванівна раптом з веселим азартом відчуває себе пустотливим амуром – і крильця є, і стріли знайдуться.

– За день відшукаю! – обіцяє спокійно, наче й не бачить Дориного хвилювання. – Подякуєте, пані Доро.

Насправді?! Страх і захват перемішуються в одному сяючому Дориному погляді. Серйозно?!

– Як відрізано, – киває операційна медсестра і відчуває, ніби знову подає вкрай потрібний інструмент дуже значущому і всезнаючому Лікареві, який точно врятує ще одне життя.

За день не вийшло – свята. Юлія Скачко скористалася відсутністю шефа, дременула у Карпати з гір на санчатах льотати та в колибах гаряче вино пити, а списки всіх запрошених на бал, у тому числі й преси, – у закритій шухляді її столу лишилися. Ганна Іванівна шарпонула Юлю в колибі несподіваним дзвінком: як списки переглянути?! Скачко вказала на Августа, той повернув до Скачко, Юля, певно, за добу після першого дзвінка протверезіла і згадала, що у столі Макса є запасні ключі від шухляд її столу, і врешті-решт усе збіглося на білому столі у Максовому кабінеті.